Незалежний громадський Звіт щодо виконання Україною положень «Конвенції про права дитини» (ООН)

015225

Всеукраїнська громадська організація «Правозахисна організація «Спільна Мета»

Незалежний громадський Звіт щодо виконання Україною положень «Конвенції про права дитини» (ООН)

Авторський колектив:

Печенкін І.В. Аландаренко К. Ю. Бортнік Р.О. Ткаченко О. В. Гром О.В.

ПЛАН
  1. Вступ.
  2. Характеристика основних проблемних питань;
  3. Охорона життя та здоров`я дитини;
  4. Попередження бездоглядності та правопорушень серед неповнолітніх;
  5. Соціальний захист неповнолітніх;
  6. Освіта неповнолітніх;
  7. Захист житлових та майнових прав дітей;
  8. Опіка, піклування та усиновлення дітей.
  9. Висновки.

 

1. Вступ

 

Ситуацію в державі, рівень її цивілізованості, формування суспільних відносин, стан економічного розвитку значною мірою значною мірою характеризує розвиненість багатофункціональної системи забезпечення прав людини, і особливо дитини.

Відповідно до Конвенції ООН про права дитини, діти мають не тільки особливі потреби, а й громадські, політичні, соціальні, культурні та економічні права. Держави-учасниці визнають права дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх та розважальних заходах, що відповідають її віку, вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом. Конституцією України визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3). Одним із найважливіших стратегічних завдань нашої держави в забезпеченні соціального захисту дитинства є реалізація права дитини на оздоровлення та відпочинок.

Відповідно до ст.49 Конституції України та ст.6 Закону України «Про охорону дитинства» держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

У сучасних умовах проблема поліпшення становища дітей, в тому числі їх фізичного здоров’я, набула особливого значення. Гострота зазначеної проблеми зумовлена погіршенням демографічної ситуації, негативною динамікою показників стану здоров’я дітей на тлі обмеженого бюджетного фінансування закладів охорони здоров’я, невідповідністю сучасним потребам рівня їх оснащеності медичним обладнанням та санітарним транспортом. Особливо це притаманно закладам охорони здоров’я, де надається медична допомога дітям і матерям.

Під час підготовки Доповіді авторським колективом були використані офіційні аналітичні та статистичні матеріали Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, Міністерства економіки України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства внутрішніх справ України, дослідження громадських організацій та окремих експертів, а також проведеного активістами нашої громадської організації опитування дітей та вихователів під час здійсненних протягом 2005-2009 років відвідування дитячих будинків та шкіл Київщини та Житомирщини.

Під час проведення дослідження увагу було сконцентровано на ході реалізації державних програм, завдань, поставлених Президентом України, а також виконання органами влади дій, спрямованих на реалізацію державної політики, національного законодавства та міжнародних норм у сфері забезпечення прав і свобод дітей, забезпечення їх безпеки, здоров’я та розвитку на належному рівні, що ратифіковані Україною.

За результатами дослідження діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в напрямку імплементації положень Конвенції ООН з прав дитини, яка була підписана Україною 21 лютого 1990 року та набрала чинності в Україні 27 вересня 1991 року, встановлено, що в Україні порушуються масово права дитини, заходи щодо їх захисту реалізуються не в повній мірі, неефективно, а подекуди зовсім відсутні.

Тому, з метою підвищення ефективності здійснення державної політики у сфері захисту прав і свобод дітей, колективом, який проводив дослідження, були напрацьовані рекомендації, спрямовані на те, щоб зусилля всіх без винятку державних органів були сконцентровані на:

• вдосконаленні нормативно-правової бази забезпечення охорони дітей, в т.ч. імплементації норм міжнародного права в національному законодавстві;
• реформуванні державної системи влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

• забезпеченні виконання державної стратегії подолання бідності та посилення соціального захисту малозабезпечених сімей з дітьми;
• розвиток мережі закладів та установ, що працюють в інтересах дітей;
• посилення авторитету та компетенції громадських організацій, які займаються проблемами дітей, у вигляді контрольних повноважень за діяльністю державних органів;

• удосконалення державного контролю і захисту дітей від жорстокого поводження, насильства та експлуатації;

• підвищення ефективності заходів щодо боротьби з ВІЛ / СНІДом.

 

2. характеристика основних

проблемних питань

 

Під час проведення дослідження стану реалізації Україною положень Конвенції про права дитини” експертною групою були підтверджені дані громадських організацій та засобів масової інформації, які незалежно один від одного говорять про песимістичний стан речей стосовно державної політики у сфері забезпечення прав і свобод дітей.

В результаті не скоординованих дій органів влади стан захищеності прав і свобод дітей в Україні погіршується, підвищується рівень смертності, злочинності серед неповнолітніх, а загалом зростає напруження в суспільстві.

Так, відповідно до статистичних даних Генеральної прокуратури України тільки упродовж І півріччя 2010 року до органів прокуратури та внутрішніх справ надійшло 1538746 заяв та повідомлень про злочини.

У 240241 заяві із 1478213 прийнято рішення про порушення кримінальної справи, що становить 16,3%.

За порушеними справами зареєстровано 256924 злочини, що на 32,7% більше відповідного періоду минулого року – 193661 злочин.

Зростання загальної кількості зареєстрованих злочинів відбулося в усіх областях. Зросла з 7587 до 9101 (+20%) злочинність серед неповнолітніх.

У порівнянні з даними 2007-2008 років, протягом яких було порушено понад 2 тис. кримінальних справ, більше половини з яких направлено до суду, рівень такої злочинності досі залишається на високому рівні.

За 2010 рік відмічається складна криміногенна ситуація у молодіжному середовищі. У поточному році на 22% більше зареєстровано злочинних проявів серед неповнолітніх, дві третини з яких становлять крадіжки. У вчинені злочинів брали участь 9,8 тис. неповнолітніх, із них кожний третій – учень або студент навчального закладу.

Такий стан в значній мірі обумовлений неналежним виконанням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, правоохоронними органами, керівниками навчальних закладів норм законодавства та відповідних державних програм щодо запобігання правопорушенням серед дітей, захисту їх прав на освіту, створення належних умов для її здобуття.

Органи державної системи профілактики діють відокремлено, у рамках відомчих інтересів, без взаємного обміну інформацією, вжиття комплексних заходів для вирішення назрілих проблем дитинства.

За бездіяльності кримінальної міліції у справах дітей щодо проведення профілактичної роботи з підлітками, які перебувають на обліку, майже 1,5 тис. неповнолітніх скоїли злочини повторно, 4,4 тис. – у групах. Не забезпечено повний облік неповнолітніх, схильних до протиправної поведінки. Прокурорами виявлено понад 600 дітей, які вчинили злочини, але на обліку в кримінальній міліції у справах дітей не перебували.
Відсутня взаємодія з органами охорони здоров’я щодо обміну інформацією про підлітків, які вживають алкогольні напої та наркотичні засоби. Оперативні відпрацювання розважальних закладів щодо виявлення таких неповнолітніх та дорослих осіб, які втягують їх у протиправну діяльність поки що малоефективні.

Крім того, ситуація із забезпеченням прав дітей на охорону життя та здоров’я, опіку, піклування, усиновлення, освіту, майно, житло, захист від жорстокості та насильства залишається складною.

Стабільно високими є дитяча смертність, рівень захворюваності та дитячої інвалідності. За останні п’ять років кількість дітей в Україні скоротилася на 300 тисяч. Щороку збільшується кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яких на сьогодні понад 103 тисячі.

Порушення прав дітей є одним із чинників, який ускладнює криміногенну ситуацію у молодіжному середовищі. Незважаючи на деяку стабілізацію рівня злочинності серед неповнолітніх, загалом відбулося його зростання. Значну частку становить групова та рецидивна злочинність, до скоєння протиправних дій активно залучаються діти молодшого віку.

Водночас органи державної системи профілактики правопорушень серед неповнолітніх не повною мірою виконують покладені на них обов’язки. Профілактична робота носить здебільшого формальний характер. Як наслідок, майже 600 підлітків перебувають на вихованні у загальноосвітніх школах та професійних училищах соціальної реабілітації, 2 тисячі неповнолітніх відбувають покарання у виховних колоніях.

У зв’язку із неналежним виконанням своїх повноважень службами у справах дітей виявляються діти, які залишилися без батьківського піклування, не вживається заходів до встановлення їхнього правового статусу, обліку та передачі під опіку, на усиновлення до будинків сімейного типу або прийомних сімей.

Майже 3 тис. дітей, які потребують влаштування у відповідні виховні заклади або сім’ї громадян, не виявляються службами у справах дітей.

Державою досі не створюються сприятливі умови для усиновлення дітей громадянами України. Як наслідок, громадянами України усиновлюється дітей майже стільки ж, як і іноземними громадянами, а дітей старшого віку іноземці всиновлюють в 4 рази більше ніж українці.

Поза увагою служб залишається діяльність опікунів та піклувальників, що призводить до порушень прав підопічних. Недостатньо ефективно здійснюється захист майнових та житлових прав дітей, які утримуються в інтернатних закладах.

Органами соціального захисту населення не здійснюється належний контроль за використанням батьками або особами, які їх замінюють, допомоги на дітей. Через їх бездіяльність окремі батьки або опікуни використовують дитячі кошти на власні потреби.

Не в усіх необхідних випадках створюються умови для лікування та реабілітації дітей-інвалідів, не облаштовуються належні під’їзди до житлових будинків та спеціалізованих лікарень. Жодного автомобіля упродовж останніх трьох років не виділено дітям-інвалідам у Донецькій, Кіровоградській, Одеській областях та місті Севастополі. Недостатньо задовольняються потреби дітей-інвалідів в інвалідних візках.

Не вжито вичерпних заходів до забезпечення повноцінного оздоровлення та відпочинку дітей, передусім пільгової категорії. Торік залишилася неоздоровленою кожна четверта дитина-сирота та дитина-інвалід. Мережа дитячих оздоровчих закладів через неналежне фінансування та незаконну ліквідацію щороку скорочується.

За бездіяльності органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування порушуються права дітей на позашкільну освіту. Збільшується кількість комп’ютерних клубів та залів ігрових автоматів, яких удвічі більше, ніж спортивних секції та центрів дитячої творчості. Продукція та ігри, що в них пропонуються, згубно впливають на свідомість дітей, провокують агресивну поведінку.

Проте органи внутрішніх справ, служби у справах дітей, органи і заклади освіти не завжди вживають ефективні заходи щодо вилучення дітей із цих місць та організації змістовного дозвілля. Необхідно ефективно протидіяти незаконній діяльності комп’ютерних клубів і повертати дітей до більш раціонального та здорового дозвілля, навчання та відпочинку в сім’ї, на що слід звертати увагу батьків.

Не реалізується повною мірою право дітей на отримання освіти, насамперед у вищих навчальних закладах. Не завжди органами та закладами освіти забезпечується пріоритетне право дітей-сиріт, дітей з багатодітних та малозабезпечених сімей на безоплатне навчання. Непоодинокими є факти зловживань службових осіб під час вступних іспитів до вищих навчальних закладів та отримання атестату про загальну освіту.

Набули поширення факти жорстокості та насильства серед учнівської молоді. Знущання, катування та приниження однолітків знімаються на мобільні телефони та розповсюджуються мережею Інтернет. Репортажі про такі випадки часто потрапляють до ефіру центральних телеканалів, однак звернення на них уваги, конкретних дій по захисту прав дитини не відбувається, а через деякий час про такі ганебні випадки влада та педагоги просто забувають, залишаючи родину та підлітка наодинці з проблемою. Така байдужість призводить до зневіри людей у можливість держави захистити права громадян, реальність турботи влади та ефективність права загалом.

Педагогічні колективи самоусунулися від проведення виховної роботи з учнями та попередження серед них негативних проявів. За такими фактами необхідно порушувати кримінальні справи та притягувати до відповідальності службових осіб, які винні в бездіяльності.

Не викоренене жорстоке поводження з дітьми, передусім у неблагополучних сім’ях, втягнення дітей у протиправну діяльність. Від злочинних посягань упродовж минулого та поточного років потерпіло понад 15 тис. неповнолітніх. Водночас кримінальною міліцією та службами у справах дітей профілактичні заходи здійснюються несистематично та не завжди ефективно, неблагополучні сім’ї своєчасно не виявляються, соціальним супроводом не забезпечуються. Діти вчасно не вилучаються з небезпечного оточення, що негативно позначається на поширенні безпритульності та бездоглядності серед неповнолітніх.

Необхідно посилити контроль за законністю діяльності притулків для дітей та служб у справах дітей. За сприяння місцевих органів виконавчої влади благодійними фондами та релігійними організаціями створюються установи, які не мають юридичного статусу притулків. Однак в них тривалий час перебувають діти, у тому числі ті, яких оголошено у розшук. Засоби масової інформації переповнені повідомленнями про неналежне поводження з дітьми в навчально-виховних закладах інтернатного типу.

Через бездіяльність органів, на які покладено обов’язки щодо захисту суспільної моралі, триває неконтрольоване розповсюдження продукції, що містить елементи жорстокості, насильства, сексуальної розпусти, реклами асоціальний спосіб життя. Торік органами внутрішніх справ виявлено лише 92 таких злочини, органами прокурорами викрито понад 100 фактів незаконної реалізації забороненої продукції.

Україна увійшла в п’ятірку країн — виробників дитячої порнографії та в десятку лідерів з її поширення. Цьому сприяє відсутність дієвої законодавчої бази і недостатнє залучення до боротьби інтернет-співтовариства. У 2008 році майже 80% дитячої порнографії було виготовлено в Росії, Білорусі, Україні і Молдові. Зокрема, за даними МВС, із 250 мільйонів зразків, конфіскованої з 1990 року дитячої порнографії, 12 мільйонів знято в Україні. За оцінками МВС, на постійній основі в цю діяльність залучено 12—15 тисяч українських дітей, здебільшого безпритульних і дітей з неблагополучних сімей. За даними фонду Internet Watch Foundation (IWF), 62% інтернет-сайтів, які поширюють дитячу порнографію, розміщено у США, 28% — у Росії і 2% — в Україні (сьоме місце у світі).

1 лютого 2010 року Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) оприлюднив результати дослідження «Комплексна оцінка масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні». Дослідження, проведене Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, виявило, що з опитаних дітей віком 14-18 років:

-11% показували своє голе тіло;

-7,8% займалися сексом за певну плату;

– 3,2% погоджувалися сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді.

Крім того, необхідно активно застосовувати цивільно-правові заходи реагування на усунення найбільш небезпечних порушень прав неповнолітніх, в усіх випадках порушення прав дитини забезпечується участь у справах, де вона визнана обов’язковою.

Крім того, проведе опитування серед дітей з неблагополучних сімей виявило, що:

Лише третина з опитаних дітей мають обох батьків; впродовж останніх трьох місяців лише 11,7% проживали з обома батьками;

– Більшість дітей (58,4%) описують свою сім’ю як дуже бідну, де часто немає грошей і їжі, внаслідок чого діти голодують, іноді жебракують і навіть вчиняють крадіжки.

– 31,8% опитаних дітей ніде не навчаються. Основні причини, через які вони не навчаються: відсутність цікавості до навчання (40,5%), замість навчання вимушені працювати (14,8%), батьки не дозволяють вчитися (8,9%).

Насильство в сім’ї залишається одним із серйозних проявів порушення прав людини, не дивлячись на існування у цій сфері великої кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, серед яких Закони «Про попередження насильства в сім’ї», «Про охорону дитинства», відповідні статті Кримінального кодексу України, Державна програма з протидії торгівлі людьми в Україні на 2006-2010 роки. Насильство в сім’ї, незважаючи на те, чи є воно фізичним, економічним, сексуальним чи психологічним, є одним з найбільших порушень прав людини – права на життя та фізичну та психологічну недоторканість. Основними фактами, які стали відомими внаслідок проведення соціального дослідження стало те, що 44% населення України потерпали від насильства в сім’ї впродовж свого життя, причому 30% зазнавали насильства у дитячому віці. А близько половини тих, хто зазнавав насильства в дитячому віці, стикалися з ним і в дорослому житті1.

Минулого року лише кожна третя справа про позбавлення батьківських прав судами розглянута за участю прокурорів. Щороку залишаються не розглянутими судами близько 3 тис. справ цієї категорії.

Низькою є якість досудового слідства органів внутрішніх справ про злочини, вчинені неповнолітніми, та стосовно них. Упродовж минулого та поточного років до кримінальної відповідальності незаконно притягнуто трьох неповнолітніх (Запорізька, Закарпатська області), які на час вчинення злочину, не досягли віку кримінальної відповідальності. На додаткове розслідування звернено 157 кримінальних справ цієї категорії.

Кількість кримінальних справ, порушених органами прокуратури за фактами злочинів, вчинених проти неповнолітніх, щорічно зростає. Майже половину з них становлять справи про невиконання батьками чи опікунами обов’язків щодо виховання та догляду за дітьми, біля 6 % – справи за фактами злочинів, вчинених службовими особами дитячих установ.

Необхідно підвищити ефективність наглядової діяльності за дотриманням законів у кримінально-виконавчих інспекціях Державної кримінально-виконавчої служби при виконанні покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Протягом останнього року відбулося зростання рецидивної злочинності серед неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням, на що необхідно звернути увагу правоохоронних органів.

 

3. охорона життя та здоров`я

 

Статтею 24 Конвенції ООН про права дитини визначено, що:

1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я та
засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я. Держави-учасниці
намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого
права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров’я.

2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього
права, зокрема, вживають заходів щодо:

а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та
охорони здоров’я всіх дітей з приділенням першочергової уваги
розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

Відповідно до ст. 49 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства» держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

В сучасних умовах проблема поліпшення становища дітей, в тому числі їх фізичного здоров’я, набула особливого значення. Гострота зазначеної проблеми зумовлена погіршенням демографічної ситуації, негативною динамікою показників стану здоров’я дітей на тлі обмеженого бюджетного фінансування закладів охорони здоров’я, невідповідністю сучасним потребам рівня їх оснащеності медичним обладнанням та санітарним транспортом. Особливо це притаманно закладам охорони здоров’я, де надається медична допомога дітям і матерям.

Статистика свідчить, що сьогодні майже 80% дітей мають одне або кілька захворювань, лише 15-20% малюків народжуються цілком здоровими, у кожної третьої дитини фіксуються відхилення у фізичному або психічному розвитку. У дітей дошкільного та шкільного віку переважають захворювання органів дихання, травлення, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, нервової системи.

Одним із пріоритетних напрямків діяльності органів влади являється контроль за дотриманням законодавства про охорону життя і здоров’я дітей, надання їм безоплатної медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я, на створення безпечних умов виховання, навчання та праці, попередження дитячої захворюваності, травматизму та смертності.

Ще 27.12.2006 року постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державну програму «Репродуктивне здоров’я нації» на період до 2015 року. Її основна мета – це забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною.

Значна частина заходів Державної програми має довгостроковий характер і їх виконання триває. Пріоритетними завданнями визначено створення умов для фізичного, інтелектуального і духовного розвитку дітей; поліпшення здоров’я матерів та дітей, запобігання смертності малюків, інвалідності, створення умов для інтеграції в суспільство дітей з вадами розвитку.

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні визначають Основи законодавства України про охорону здоров’я.

В рамках підготовки незалежного звіту виконання Конвенції про права дитини в цьому напрямі слід з’ясувати стан дотримання установленого порядку надання медичної допомоги дітям і насамперед дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Крім того, належну увагу необхідно також приділити організації контролю за дотриманням законодавства, спрямованого на профілактику пияцтва, наркоманії серед дітей, а також забезпечення дітей-інвалідів кваліфікованою медичною допомогою.

В умовах сьогодення особливої уваги набуває проблема гарантованих Конституцією України прав неповнолітніх на охорону життя та здоров’я. Набули розповсюдження випадки надання дітям медичної допомоги за плату, медичним персоналом не забезпечується систематичний контроль за станом здоров’я дітей, які проживають у неблагополучних сім’ях, а органи місцевої влади не вживають належних заходів щодо забезпечення прав дітей на ефективне і доступне медичне обслуговування.

Серед підлітків та молоді поширюється куріння, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, венеричні захворювання, посилюється загроза епідемії СНІДу. Частішають випадки вагітності неповнолітніх.

Право на життя та охорону здоров’я дитини закріплене в ст.6 Закону України “Про охорону дитинства”, згідно якої кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я. Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя. Право на медичну допомогу дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров’я відповідно до законодавчої і нормативної бази нашої країни.

Під поняттям охорона здоров’я” слід розуміти систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини.

Заклади охорони здоров’я – підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

Медико-санітарна допомога – комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:

а) життєвий рівень, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я;

з) об’єднання в громадські організації щодо сприяння охороні здоров’я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування. Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги;

г) здійснення державного контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної виконавчої влади.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги.

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім’ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

Заклади охорони здоров’я забезпечують кожній жінці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу при пологах і лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав, притягнуті до кримінальної відповідальності.

Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання.

Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.

Контроль за виконанням санітарно-гігієнічних та інших нормативних вимог щодо продуктів дитячого харчування покладається на органи державного санітарного нагляду.

Контроль за охороною здоров’я дітей та проведенням оздоровчих заходів у дитячих виховних і навчальних закладах здійснюють органи та заклади охорони здоров’я разом з органами і закладами народної освіти за участю громадських організацій.

Виробниче навчання підлітків дозволяється відповідно до законодавства за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.

Контроль за умовами праці підлітків, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням підлітків, здійснюють органи і заклади охорони здоров’я разом з власниками підприємств, установ, організацій, а також органами професійно-технічної освіти, органами народної освіти, громадськими організаціями.

Медичний огляд підлітків є обов’язковим для вирішення питання про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.

Міністерством охорони здоров’я України не вжито дієвих заходів у сфері профілактики шкідливих звичок у молодіжному середовищі. Не розроблено комплексну систему раннього виявлення, лікування та реабілітації дітей, хворих на алкоголізм та наркоманію.

Відсутні достовірні дані щодо фактичної кількості таких неповнолітніх, а також дітей, які пройшли лікування та реабілітацію. Мережа державних центрів медико-соціальної реабілітації для дітей не відповідає реальним потребам.

4. попередження бездоглядності

та правопорушень серед неповнолітніх

 

Однією з головних проблем виконання міжнародних норм Україною, а також Національних програм, які передбачають право дитини на захист від насильства являється відсутність реального нагляду за станом її виховання в родині, нагляду за неблагополучними сім’ями, з яких діти втікають або стають на злочинний шлях. До вчинення злочину неповнолітнього штовхають злидні, в яких перебувають їх батьки, стан їх моральної розбещеності та відношення їх оточення до вчинення протиправних дій.

Основними нормативними актами, які спрямовані на захист прав дітей від жорстокості і насильства в сім’ї, запобігання бездоглядності, правопорушень є Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України (гл.6), Кримінальний кодекс України (розділи 2, 4; ст.166),Закони України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про попередження насильства в сім’ї», «Про охорону дитинства» та інші (згідно переліку ).

Статтею 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» координація зуcиль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального захисту дітей та організації роботи із запобігання дитячій бездоглядності покладена на служби у справах дітей. Основними завданнями служб є:

– розроблення і здійснення самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, громадськими організаціями заходів щодо захисту прав і законних інтересів дітей;

– ведення обліку дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштованих до прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу;

– проводити роботу серед дітей з метою запобігання правопорушенням;

– забезпечувати влаштування дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, у дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, передачу під опіку, піклування, на усиновлення;

– порушувати перед органами виконавчої влади та місцевого самоврядування питання про направлення до спеціальних установ для дітей, навчальних закладів дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, неодноразово самовільно залишали сім’ю та навчальні заклади.

Кримінальна міліція у справах дітей відповідно до ст. 5 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» зобов’язана проводити роботу щодо запобігання правопорушенням дітей, виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення, розшукувати дітей, що зникли, залишили сім’ї, навчально-виховні заклади (бродяжать), виявляти дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, пияцтво, наркоманію, жебрацтво, вести облік правопорушників, що не досягли 18 років та інше.

У Законі України «Про попередження насильства в сім’ї» даються поняття взагалі насильства в сім’ї та окремих його видів: сексуального, фізичного, психологічного, економічного. Отже, насильство в сім’ї це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. Найбільш незахищені від таких порушень діти, які проживають у неблагополучних сім’ях.

Цей закон передбачає як заходи по відношенню до осіб, котрі чинять насильство, так і заходи щодо надання допомоги потерпілим. До осіб, які вже вчинили насильство або погрожують його вчинити, працівники кримінальної міліції або дільничні інспектори застосовують такі заходи впливу:

  • офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї (ст.10 вищевказаного Закону);
  • взяття на профілактичний облік (ст.12 Закону);
  • захисний припис (виноситься працівником КМСД за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором, ст.13 Закону).

Зазначеним законом також визначено перелік органів і установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї:

  • спеціально уповноважений орган влади з питань попередження насильства в сім’ї;
  • служба дільничних інспекторів міліції;
  • кримінальна міліція у справах дітей;
  • органи опіки і піклування;
  • спеціалізовані установи для жертв насильства в сім’ї.

Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї є:

  • заява про допомогу жертви насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї;
  • висловлене жертвою насильства в сім’ї або членом сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї;
  • отримання повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім’ї.

Прийняття, облік і розгляд заяв здійснюється за місцем проживання постраждалого від насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства, управлінням (відділом) у справах сім’ї, молоді та спорту місцевої держадміністрації, службою дільничних інспекторів міліції та кримінальною міліцією у справах дітей (постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.03 р. №616).

Заява реєструється одразу після надходження до управління (відділу) у справах сім’ї, молоді та спорту в журналі обліку заяв про вчинення насильства в сім’ї, а до служби дільничних інспекторів міліції та кримінальною міліцією у справах дітей – у книзі обліку заяв про злочини і пригоди. Зазначені органи розглядають заяву не більше ніж протягом 3-х днів. Якщо виникає потреба у перевірці викладених у заяві фактів, заява розглядається не більше ніж протягом 7 днів. У разі коли заява стосується неповнолітнього чи недієздатного члена сім’ї, відповідна інформація подається службі у справах дітей та органу опіки і піклування.

Служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей інформує протягом 3-х днів управління (відділ) у справах сім’ї, молоді та спорту відповідної місцевої держадміністрації.

Відомості про особисте (сімейне) життя та інша інформація, що міститься у заяві або стала відома посадовим особам при здійсненні заходів з попередження насильства в сім’ї, не підлягає розголошенню. (ст. 17 ЗУ «Про попередження насильства в сім’ї»).

Підставами для взяття на профілактичний облік осіб, які вчинили насильство в сім’ї, є:

  • особиста заява про допомогу жертви насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї;
  • висловлене жертвою насильства в сім’ї або членом сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї;
  • отримання повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім’ї;
  • отримання інформації про реальну загрозу вчинення насильства в сім’ї за інших обставин (публікації в ЗМІ, звернення керівників організацій, судових установ, навчальних закладів та ін.)

На профілактичний облік члени сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, беруться тільки після винесення їм дільничним інспектором міліції або працівником КМСД офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. Працівники кримінальної міліції у справах дітей облікові картки заводять у випадках, коли жертва насильства в сім’ї або особа, що вчинила насильство в сім’ї, не досягла 18 років. Картки обліку осіб, щодо яких припиняється профілактична робота, зберігаються протягом року.

Особа, яка вчинила насильство в сім’ї, може бути знята з профілактичного обліку за такими підставами:

  • закінчення терміну перебування на профілактичному обліку (згідно ст.12 ЗУ „Про попередження насильства в сім’ї” – 1 рік після вчинення останнього факту насильства в сім’ї);
  • вирок суду про притягнення члена сім’ї, який вчинив насильство, до кримінальної відповідальності у вигляді позбавлення волі;
  • тривала(більше 1 року) відсутність за місцем проживання;
  • смерть такої особи;
  • письмова заява від жертви насильства в сім’ї або клопотання органів і установ, на які покладається здійснення заходів щодо попередження насильства в сім’ї, про дострокове зняття з профілактичного обліку члена сім’ї, який вчинив насильство, у зв’язку з виправленням, або якщо реальна загроза вчинення повторного насильства минула.

 

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» суд у разі позбавлення батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляє нотаріальну контору за місцем знаходження майна та житла.

Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки і піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, у якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього.

За даними прес-служби Генеральної прокуратури України протягом 2010 року зросли показники вчинення злочинів неповнолітніми, статистичні дані свідчать про продовження ганебної тенденції залишення дітей без батьківського піклування.

Такий стан речей не може бути залишений поза увагою органів влади та громадськості.

Тому, 30 вересня 2010 року в Генеральній прокуратурі України було організовано та проведено міжвідомчу нараду з питань додержання законодавства про освіту, попередження правопорушень серед дітей та підлітків.
У нараді взяли участь керівники Міністерств внутрішніх справ, освіти і науки, охорони здоров’я України, Мінмолодьспорту, Державного департаменту України з питань виконання покарань, прокурори областей та міста Києва.

Як зазначив у доповіді заступник Генерального прокурора України Віктор Занфіров, відмічається складна криміногенна ситуація у молодіжному середовищі. У поточному році на 22 % більше зареєстровано злочинних проявів серед неповнолітніх, дві третини з яких становлять крадіжки. У вчинені злочинів брали участь 9,8 тис. неповнолітніх, із них кожний третій – учень або студент навчального закладу.

Такий стан певною мірою обумовлений неналежним виконанням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, правоохоронними органами, керівниками навчальних закладів законів щодо запобігання правопорушенням серед дітей, захисту їх прав на освіту, створення належних умов для її здобуття.

Внаслідок неналежного виконання службами у справах дітей, органами охорони здоров’я, освіти, внутрішніх справ передбачених законом обов’язків, діти, які покинуті батьками, тривалий час залишаються беззахисними, не набувають статусу, позбавлені права на усиновлення та родинне оточення.

Так, майже три роки незаконно утримувалися в Ужгородській лікарні двоє покинутих батьками хлопчиків. Адміністрація лікувального закладу не повідомила службу у справах дітей, органи міліції, соціального захисту про їх існування. Як наслідок, діти не отримали статус, державної допомоги, не поставлені на облік, не реалізували право на усиновлення. За даним фактом прокурором порушено та направлено до суду кримінальну справу за ч.2 ст.364, ч.2 366 КК України. На вимогу прокурора начальника служби у справах дітей притягнуто до дисциплінарної відповідальності.

Неналежно відповідними службами ведеться облік дітей, які можуть бути усиновлені. Невчасно складають на них анкети та надсилають до централізованого обліку з усиновлення. У результаті діти роками позбавлені права на усиновлення, а окремі набувають його напередодні повноліття. В одному з випадків, шість років знадобилося службі у справах дітей Солом’янського району м. Києва для постановки на облік дитини-сироти. Тепер навряд чи він реалізує своє право, оскільки незабаром набуде повноліття.

Через надмірне захоплення службами у справах дітей процесом створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, діти передавались у родини, які не завжди спроможні забезпечити їх соціальний захист, створити для них належні умови утримання та виховання. Зокрема у Кіровоградській області створено прийомну сім’ю, незважаючи на те, що прийомний батько перебуває на обліку в лікаря-нарколога, неодноразово проходив лікування у психіатричному закладі, притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення хуліганства, придбання та зберігання вогнепальної зброї без належного на те дозволу, а також за вчинення насильства в сім’ї. Прокуратурою з метою захисту прийомних дітей заявлено позов щодо розірвання договору про створення прийомної сім’ї.
Внаслідок відсутності контролю за додержанням прав неповнолітніх у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу, обов’язкового соціального супроводу перебування в них дітей, інколи загрожує їх життю та здоров’ю, призводить до трагічних наслідків. Зокрема загинуло двоє прийомних дітей у Запорізькій та Харківській областях. Вихованці з прийомних родин Київської, Черкаської та Чернігівської областей зазнали насильства. Мали місце факти привласнення дитячих коштів прийомними батьками в Кіровоградській області. За два останні роки ліквідовано більше 20 прийомних сімей. Їх тимчасове функціонування обійшлося державі майже у 700 тис. грн. Понад 30 дітей повернуто до дитячих закладів або передано в інші родини.

Не вживаються службами у справах дітей заходи до активізації національного усиновлення. Окремі посадовці виконання покладених на них службових обов’язків перетворили у прибутковий бізнес. Так, начальник служби у справах дітей Ірпінської міської ради Київської області вимагав від громадян України хабар за прискорення та сприяння підготовки документів, необхідних для усиновлення дитини. За даним фактом прокуратурою порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 368 КК України, яку розслідувано та спрямовано до суду.

Органи державної системи профілактики діють відокремлено, у рамках відомчих інтересів, без взаємного обміну інформацією, вжиття комплексних заходів для вирішення назрілих проблем дитинства.

За бездіяльності кримінальної міліції у справах дітей щодо проведення профілактичної роботи з підлітками, які перебувають на обліку, майже 1,5 тис. неповнолітніх скоїли злочини повторно, 4,4 тис. – у групах. Не забезпечено повний облік неповнолітніх, схильних до протиправної поведінки. Прокурорами виявлено понад 600 дітей, які вчинили злочини, але на обліку в кримінальній міліції у справах дітей не перебували.
Відсутня взаємодія з органами охорони здоров’я щодо обміну інформацією про підлітків, які вживають алкогольні напої та наркотичні засоби. Оперативні відпрацювання розважальних закладів щодо виявлення таких неповнолітніх та дорослих осіб, які втягують їх у протиправну діяльність малоефективні.

Міністерством охорони здоров’я України не вжито дієвих заходів у сфері профілактики шкідливих звичок у молодіжному середовищі. Не розроблено комплексну систему раннього виявлення, лікування та реабілітації дітей, хворих на алкоголізм та наркоманію.

Відсутні достовірні дані щодо фактичної кількості таких неповнолітніх, а також дітей, які пройшли лікування та реабілітацію. Мережа державних центрів медико-соціальної реабілітації для дітей не відповідає реальним потребам.
Міністерством освіти і науки України не надано пріоритету профілактиці правопорушень серед учнів, захисту їх прав. Упродовж двох років не виконуються вимоги законодавства щодо створення підрозділів з виховної роботи та позашкільної освіти. Не розроблено порядок ведення внутрішкільного обліку учнів, які схильні до вчинення правопорушень. Заклади освіти не укомплектовані практичними психологами та соціальними педагогами на 20%.

На сьогодні функціонує 19,5 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, які відвідує 4,2 млн. учнів. Через неналежне ведення обліку дітей шкільного віку, не охоплено освітою 1,6 тис. неповнолітніх, передусім тих, що мешкають у неблагополучних сім’ях.

Міністерством не повною мірою забезпечено реалізацію прав дітей на повну та якісну освіту. Залишилися без навчальної літератури учні 5 класу україномовних шкіл та 10 класу, що навчаються російською мовою.

Місцевими органами влади не вживається заходів до збереження мережі закладів освіти. Упродовж останніх п’яти років закрито та ліквідовано 2 тис. шкіл, з них 80 – у поточному році. Скорочуються гуртки та центри юнацької творчості. На сьогодні функціонує 1,5 тис. спортивних шкіл, де навчається лише 12% неповнолітніх. Більшість закладів освіти перебуває у незадовільному стані, потребує ремонту.

Прокурорами встановлено розкрадання майже 2 млн. грн. бюджетних коштів, виділених на функціонування закладів для дітей. За такими фактами у 2010 році порушено 46 кримінальних справ, більше половини з яких направлено до суду.

Усього в галузі освіти порушено 124 кримінальні справи, 95 з яких направлено до суду, внесено понад 1,4 тис. приписів і подань, до відповідальності притягнуто 2,3 тис. службових осіб. За втручання прокурорів учням та студентам відшкодовано понад 20 млн. грн. стипендій, допомоги та інших виплат.

Всього на захист прав дітей на усиновлення, гідні умови виховання та утримання прокурорами порушено 24 кримінальні справи. Внесено майже 1 тис. документів прокурорського реагування, за результатами розгляду яких до відповідальності притягнуто близько 300 службових осіб. Опротестовано понад 300 незаконних актів, порушено 56 дисциплінарних та 12 адміністративних проваджень стосовно службових осіб служб у справах дітей, органів охорони здоров’я. В інтересах дітей до суду заявлено понад 100 позовів. За втручання прокурорів відшкодовано 322 тис. грн. пенсій, аліментів, коштів державної допомоги.

За результатами міжвідомчої нарадив Генеральній прокуратурі України прийнято постанову, якою визначено першочергові заходи, виконання яких сприятиме вирішенню проблемних питань та реалізації визначених державою завдань.

 

5. соціальний захист неповнолітніх

 

Віддзеркаленням реального стану справ у державі є становище в ньому дітей. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, яких в Україні майже 100 тис., мають право на особливий захист і допомогу з боку держави. Законодавство України гарантує їм цілу низку пільг та надання заходів допомоги. У 2006 році започатковано нові виплати та призначення соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають під опікою або у відповідних закладах, за принципом „гроші ходять за дитиною”. Забезпечення оптимальних умов життєдіяльності зазначеної категорії дітей – обов’язок керівників тих закладів, в яких вони утримуються та виховуються. Останнім часом пріоритет у влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування надається дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім’ям. На підтримку нових форм сімейного виховання неповнолітніх в Україні запроваджено ряд грошових виплат, фінансування яких здійснюється за рахунок державних коштів спрямованих до місцевих бюджетів (субвенцій).

Особливої уваги потребують діти-інваліди, на утримання яких, у зв’язку з їхнім станом здоров’я, необхідні додаткові кошти. Обов’язком держави є створення повноцінних та гідних умов для розвитку понад 160 тис. дітей-інвалідів. З цією метою законодавством України передбачено понад 10 видів виплат, у т.ч. пенсій та державної допомоги.

Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин призвела до зниження рівня життя окремих верств населення. Саме тому, державна політика спрямована насамперед на забезпечення соціального захисту населення, в першу чергу, його пільгових категорій, в тому числі сімей, де виховуються неповнолітні. Доказом цього є ціла низка нормативно-правових актів, спрямованих на соціальний захист сімей з дітьми і малозабезпечених сімей.

Так, Конституцією України, а саме статтею 46, громадянам гарантовано право на соціальний захист.

Законом України «Про охорону дитинства» (ст.13) передбачено, що держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та іншими нормативними актами, з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім’ях. При цьому, згідно із Конституцією соціальні виплати та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Аналіз структури грошових доходів населення України засвідчив, що питома вага заробітної палати не завжди є такою, що забезпечує обсяг споживання матеріальних благ, достатніх для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці.

Свідченням зазначеного є те, що за останні роки кількість одержувачів усіх соціальних допомог по постійно збільшується, зростає і розмір таких виплат.

Відповідно до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” одночасно може призначатися декілька видів державної допомоги, а призначення кожного з них має певні відмінності, на які під час перевірки необхідно звернути особливу увагу.

У відповідності до вимог Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.11.1992 року №2811, із змінами та доповненнями, постанов Кабінету Міністрів України №1751 від 27.12.01 “Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми” та № 13 від 11.01.07 „Деякі питання призначення і виплати допомоги сім’ям з дітьми” зі змінами державну допомогу сім’ям з дітьми призначають і виплачують органи праці та соціального захисту населення за місцем проживання батьків, усиновлювачів, опікуна, піклувальника.

Документи, необхідні для призначення державної допомоги сім’ям з дітьми, подаються виключно особою, яка претендує на призначення допомоги, і розглядаються протягом 10 днів з дня звернення. При цьому, за наявності письмової заяви особи, яка претендує на призначення зазначеної допомоги, але за станом здоров’я або з інших поважних причин не може самостійно зібрати необхідні документи, їх збір покладається на органи, що призначають допомогу.

Прийняття заяв з необхідними документами для призначення державної допомоги сім’ям з дітьми і передачу їх відповідним органам праці та соціального захисту населення у сільській місцевості здійснюють особи, уповноважені виконавчими комітетами сільських і селищних рад.

Про призначення допомоги чи про відмову в її призначенні із зазначенням причини відмови та порядку оскарження рішення, орган, що призначає і здійснює виплату допомоги, видає чи надсилає заявникові письмове повідомлення протягом 5 днів після прийняття відповідного рішення. У разі, коли до заяви не додані всі необхідні документи, заявнику повідомляється, які документи мають бути подані додатково. Якщо вони будуть подані не пізніше, ніж протягом 1 місяця з дня одержання зазначеного повідомлення, днем (місяцем) звернення за призначенням допомоги, вважається день (місяць) прийняття або відправлення заяви.

У разі усиновлення, встановлення опіки щодо двох та більше дітей допомога надається на кожну дитину.

Роз’яснення з питань призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми, а також допомогу в одержанні необхідних документів, повинен надавати заявнику орган, що призначає і виплачує цю допомогу.

У разі виникнення обставин, внаслідок яких може бути припинена виплата зазначеної допомоги, її одержувачі зобов’язані у 10-ти денний термін повідомити про них. Виплата допомоги припиняється за відповідним рішенням з місяця, що настає за місяцем, в якому виникли відповідні обставини.

На кожного отримувача державної допомоги сім’ям з дітьми, так само, як і на отримувача державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, органом праці та соціального захисту населення заводиться особова справа, де зберігаються документи, на підставі яких призначена допомога, а також розрахунки її розміру.

Вказані особові справи повинні вестись у відповідності з Інструкцією щодо порядку оформлення і ведення особових справ отримувачів усіх видів соціальної допомоги, затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.09.06 № 345.

Призначені, але своєчасно не одержані суми державної допомоги з вини органу, що призначає або виплачує зазначену допомогу, виплачуються протягом будь-якого часу без обмежень. Виплата здійснюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого на день її призначення.

Допомога, яка не отримана вчасно внаслідок невиконання її одержувачами умов, визначених законодавством, виплачується за минулий з моменту призначення час, але не більше як за 3 місяці з місяця звернення за її одержанням.

Органи, що призначають і здійснюють виплату державної допомоги сім’ям з дітьми, мають право, у разі потреби, перевіряти обґрунтованість видачі та достовірність відповідних документів, поданих для призначення державної допомоги, матеріальний стан сімей.

Контроль за цільовим використанням допомоги та створенням належних умов для повноцінного утримання та виховання дітей здійснюється головними державними соціальними інспекторами та державними соціальними інспекторами органів праці та соціального захисту населення разом з представниками органів опіки та піклування шляхом проведення моніторингу виплат і використання допомоги, вибіркового спостереження за окремими сім’ями.

Крім того, головними державними соціальними інспекторами та державними соціальними інспекторами органів праці та соціального захисту населення повинен проводиться обмін інформацією шляхом надання запитів до органів державної податкової служби, органів Державтоінспекції, бюро технічної інвентаризації, органів КРУ, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім”ї, дітей та молоді, управлінь (відділів) у справах сім”ї та молоді, та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, з метою проведення перевірок достовірності даних, отриманих від осіб, які звернулися за призначенням державної соціальної допомоги.

Підприємства, установи та організації несуть відповідальність за шкоду, заподіяну сім’ям з дітьми або державі, внаслідок несвоєчасної видачі документів або надання недостовірних даних та відшкодовують її у встановленому законом порядку.

Рішення органу, що призначає і здійснює виплату державної допомоги, може бути оскаржено у порядку їх підлеглості у вищі органи або у судовому порядку. Посадові особи органів, що призначають і виплачують державну допомогу сім»ям з дітьми, винні у порушенні законодавства несуть відповідальність згідно із законом.

Під час проведення дослідження звернуто увагу на те, що в даний час органам влади слід звернути увагу на дотримання державними органами, підприємствами, установами та організаціями, а також їх посадовими особами, вимог Закону України „Про звернення громадян” при розгляді скарг щодо порушень прав дітей на отримання державної допомоги.

 

Допомога при народженні дитини

Так, необхідно враховувати, що допомога при народженні дитини надається одному з батьків дитини, опікуну, які постійно проживають разом із дитиною, з метою створення належних умов для її повноцінного утримання та виховання, за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

У разі народження мертвої дитини допомога при народженні
дитини не призначається.

Особливу увагу слід звернути також на розмір призначеної допомоги. Так, відповідно до п.13 Порядку допомога при народженні дитини надається у розмірі, встановленому на дату народження дитини: а саме, допомога при народженні дитини, яка народилася після 31.12.07, надається у розмірі 12240 грн. – на першу дитину, 25000 грн. – на другу дитину, 50000 грн. – на третю і наступну дитину. Виплата допомоги здійснюється одноразово при народженні першої дитини в сумі 4800 грн., другої дитини – 4840 грн., третьої та наступної дитини – 5000 грн., решта суми на першу дитину виплачується протягом наступних 12 місяців (620 грн. щомісяця), на другу дитину – 24 місяців (840 грн. щомісяця), на третю і наступну дитину – 36 місяців (1250 грн. щомісяця) рівними частинами.

Допомога при народженні дитини призначається опікуну на кожну
взяту під опіку дитину у розмірі, установленому при народженні
першої дитини. Якщо допомога при народженні дитини вже була призначена до моменту встановлення опіки, виплата допомоги опікуну продовжується у такому самому розмірі.

У разі влаштування дитини до дитячого закладу на повне
державне утримання допомога призначається і виплачується в
розмірі, встановленому для першої дитини, шляхом перерахування
коштів на відкритий в установі уповноваженого банку рахунок дитини
в порядку, затвердженому Мінпраці, Мінфіном, МОЗ, МОН і
Мінсім’ямолодьспорту.

Виплата допомоги припиняється у разі:

  • позбавлення отримувача допомоги батьківських прав;
  • відмови отримувача допомоги від виховання дитини;
  • нецільового використання коштів і незабезпечення отримувачем
    допомоги належних умов для повноцінного утримання та виховання
    дитини;
  • відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення
    батьківських прав;
  • тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання;
  • припинення опіки або звільнення опікуна від його повноважень;
  • перебування отримувача допомоги у місцях позбавлення волі за
    рішенням суду;
  • усиновлення дитини-сироти або дитини, позбавленої
    батьківського піклування;
  • смерті отримувача допомоги;
  • виникнення інших обставин.

Виплата допомоги припиняється з місяця, що настає за місяцем,
в якому виникли зазначені обставини, за рішенням органу, який
призначив допомогу.

Поновлення виплати допомоги проводиться у разі, коли особа, що фактично здійснює догляд за дитиною (один з батьків дитини, опікун), звернулася протягом шести місяців після припинення виплати допомоги до органу, що призначив допомогу, з письмовою заявою.

У разі влаштування дитини до дитячого закладу на повне
державне утримання виплата раніше призначеної допомоги
поновлюється органами праці та соціального захисту населення
шляхом перерахування коштів на відкритий в установі уповноваженого
банку рахунок дитини.

Контроль за цільовим використанням допомоги і створенням
належних умов для повноцінного утримання та виховання дітей
здійснюється головними державними соціальними інспекторами і
державними соціальними інспекторами органів праці та соціального
захисту населення разом з управліннями (відділами) у справах сім’ї
та молоді, службами у справах дітей і органами опіки та піклування
шляхом проведення моніторингу виплат і використання допомоги,
вибіркового обстеження окремих сімей.

У разі встановлення факту нецільового використання коштів
зазначені органи подають керівнику органу, що призначив допомогу,
пропозиції щодо припинення її виплати.

Державні органи реєстрації актів цивільного стану протягом
10 днів після реєстрації смерті дитини подають органам праці та
соціального захисту населення відповідні відомості за формою,
встановленою законодавством.

У разі невідвідування матір’ю (батьком, опікуном) дільничного
лікаря-педіатра (сімейного лікаря), під наглядом якого перебуває
дитина віком до одного року, адміністрація лікувально-профілактичного закладу повідомляє про це орган праці та соціального захисту населення за місцем проживання дитини. Покриття витрат на виплату допомоги при народженні дитини (в тому числі військовослужбовцям) здійснюється за рахунок коштів державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

Допомога при усиновленні дитини

Відповідно до вимог п. 39 Порядку допомога при усиновленні дитини призначається усиновлювачу, який є громадянином України, постійно проживає на її території та усиновив дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування (якщо усиновлювачами є
подружжя – одному з них на їх розсуд).

У разі смерті дитини до прийняття рішення про призначення
допомоги при усиновленні дитини така допомога не виплачується.

Допомога при усиновленні дитини призначається за умови,
що звернення за її призначенням надійшло не пізніше 12 календарних
місяців з дня набрання законної сили рішенням про усиновлення
дитини, та особам, які усиновили дитину після 1 січня 2009 року, незалежно від одержання на дитину інших видів допомоги.

Зазначена допомога призначається на кожну дитину
у розмірі та в порядку, що встановлені для виплати допомоги при
народженні першої дитини, на дату набрання законної сили рішенням
про усиновлення.

Виплата допомоги при усиновленні дитини припиняється за
рішенням органу, який призначив допомогу, прийнятим на підставі
пропозицій служби у справах дітей, поданих протягом 10 днів після настання вищевказаних обставин, а у разі смерті дитини – повідомлення державного органу реєстрації актів цивільного стану протягом 10 днів після реєстрації смерті дитини, з місяця, що настає за місяцем, в якому виникли зазначені обставини.

Поновлення виплати допомоги при усиновленні дитини можливе у разі, коли підстави змінилися та особа, що фактично здійснює догляд за
дитиною (якщо усиновлювачами є подружжя), звернулася про
поновлення виплати допомоги при усиновленні дитини протягом шести
місяців після припинення її виплати.

Контроль за цільовим використанням допомоги при усиновленні
дитини здійснюється головними державними соціальними інспекторами
і державними соціальними інспекторами органів праці та соціального
захисту населення разом із службами у справах дітей.

Необхідно звернути увагу на те, що згідно з п.42-1 Порядку допомога при усиновленні дитини призначається і виплачується усиновлювачу органами праці та соціального захисту населення за місцем його реєстрації. Допомога може бути призначена за місцем фактичного проживання за умови подання довідки про неодержання зазначеної допомоги в органах праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації.

Покриття витрат на виплату допомоги при усиновленні дитини здійснюється за рахунок коштів державного бюджету у вигляді
субвенцій до місцевих бюджетів.

Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею

трирічного віку

 

Право на допомогу має один з батьків дитини, усиновлювач, опікун, бабуся, дідусь або інший родич, який фактично здійснює догляд за дитиною.

При перевірці термінів призначення цього виду допомоги слід звернути увагу на підстави, передбачені у п.18 Порядку.

Зокрема, допомога виплачується щомісяця з дня призначення допомоги по догляду за дитиною по день досягнення дитиною вказаного віку включно. Усиновлювачам та опікунам допомога призначається не раніше, ніж з дня прийняття рішення про усиновлення або встановлення опіки.

Особам, які доглядають дітей віком до 3 років і одночасно продовжують навчатися з відривом від виробництва, здійснюють підприємницьку діяльність, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку виплачується в повному розмірі. Не припиняється виплата допомоги і особам, що працюють у режимі неповного робочого часу, вдома або здійснюють підприємницьку діяльність.

Вивченням особових справ з метою перевірки законності призначення, виплати та підстав припинення виплати допомоги, а також її розміру необхідно з’ясувати, чи наявні в них передбачені п. п. 20, 23, 22 Порядку усі необхідні документи та чи відповідають вони вимогам законодавства України.

При цьому слід врахувати, що відповідно до п.20 Порядку органам праці та соціального захисту населення забороняється вимагати для одержання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку інші документи, крім зазначених у цьому пункті.

За виявленими фактами порушення законодавства органами влади необхідно відповідно реагувати, вживати заходів до повернення незаконно призначених та виплачених бюджетних коштів, як за рахунок одержувачів, так і за рахунок державних соціальних інспекторів.

 

Допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування

 

Відповідно до ст.16 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається особам, визнаним у встановленому законом порядку опікунами чи піклувальниками дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування.

Слід врахувати, що допомога не призначається в разі перебування дитини на повному державному утриманні. Якщо така дитина під час літніх канікул перебуває вдома з опікуном чи піклувальником, зазначена допомога призначається за повні місяці перебування дитини вдома на підставі довідки навчального закладу.

Розмір допомоги становить два прожиткових мінімуми для дитини відповідного віку. У разі, коли на дитину виплачуються призначені у встановленому законом порядку пенсії, аліменти, стипендії, державна допомога, розмір допомоги на дитину, над якою встановлено опіку чи піклування, визначається як різниця між двома прожитковими мінімумами для дитини відповідного віку та розміром призначених відповідних платежів. Розмір призначених пенсій, аліментів, стипендій, державної допомоги враховується як середньомісячний розмір зазначених виплат, одержаних на дитину за попередні шість календарних місяців. У разі, коли на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, аліменти (за відсутності осіб, що за законом зобов’язані їх утримувати), пенсія, стипендія, державна допомога за попередні шість календарних місяців не нараховувалися, зазначена допомога призначається у розмірі двох прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку .

Підставою для призначення допомоги є рішення про встановлення опіки чи піклування за умови, що середньомісячний розмір одержуваних на дитину аліментів, пенсії за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

До органу праці та соціального захисту населення подається заява опікуна чи піклувальника про призначення допомоги, копія свідоцтва про народження дитини, копія рішення органу опіки чи піклування або суду про встановлення опіки чи піклування над дитиною, позбавленою батьківського піклування чи сиротою, довідка з місця проживання заявника про склад сім’ї, довідка про місячні розміри аліментів, пенсії, стипендії, державної допомоги, що одержує на дитину опікун чи піклувальник.

У тому разі, коли опікун чи піклувальник проживає за місцем проживання дитини, яка перебуває під його опікою чи піклуванням, подається довідка, видана органом праці га соціального захисту населення за місцем реєстрації опікуна чи піклувальника про те, що він не перебуває на обліку як одержувач допомоги на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, і не одержує зазначеної допомоги.

Допомога призначається на 6 місяців з місяця, у якому була подана заява з усіма необхідними документами, та виплачується щомісяця до моменту досягнення дитиною 18-річного віку включно. Питання про продовження виплати допомоги вирішується на підставі заяви та довідок про місячні розміри аліментів, пенсії, стипендії, державної допомоги, що одержує опікун чи піклувальник на дитину.

Підставою для припинення виплати допомоги на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, є:

  • звільнення від виконання обов’язків опікуна чи піклувальника;
  • працевлаштування або взяття шлюбу дитиною до досягнення нею 18-річного віку;
  • досягнення дитиною 18-річного віку;
  • усиновлення дитини, передача дитини батькам;
  • надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, якщо вона записана матір’ю або батьком дитини.

Вказаний вид державної допомоги призначається та виплачується органами праці та соціального захисту населення за місцем проживання опікунів чи піклувальників або дитини за рахунок коштів державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

 

Допомога на дітей одиноким матерям

 

Відповідності до вимог п.33 Порядку право на державну допомогу на дітей мають одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини (рішенні про усиновлення дитини) відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку державним органом реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини. Допомога на дітей одиноким матерям призначається незалежно від одержання на дітей інших видів допомоги.

Крім того, право на допомогу на дітей одиноким матерям мають і вдова та вдівець з дітьми, мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію. Якщо одинока мати (вдова, вдівець), мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, уклали шлюб, за ними зберігається право на одержання допомоги на дітей, які народилися до шлюбу, за умови, що ці діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).

Жінка, яка має дітей від особи, з якою вона не перебувала і не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але з якою вона веде спільне господарство, разом проживає і виховує дітей, право на одержання допомоги, встановленої на дітей одиноким матерям, не має. При реєстрації цією жінкою шлюбу з особою, яка є батьком її дітей, допомога на дітей, народжених від цієї особи, не призначається.

Допомога на дітей одиноким матерям не призначається у разі перебування дитини на повному державному утриманні. Але, якщо дитина, яка перебуває на утриманні в інтернатному закладі за рахунок держави, під час літніх канікул перебуває вдома, зазначена допомога призначається за повні місяці перебування дитини вдома на підставі довідки навчального закладу про те, що дитина в цей час не перебувала на утриманні в інтернатному закладі за рахунок держави.

У ході перевірки особливу увагу слід звернути на обґрунтованість розміру призначеної та сплачуваної суми допомоги, враховуючи, що згідно з п.34 Порядку допомога на дітей одиноким матерям, одиноким усиновлювачам (вдовам, вдівцям), матерям (батькам) у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які мають дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років), надається у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менш як 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Середньомісячний сукупний дохід сім’ї визначається згідно з Методикою обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної допомоги на підставі довідки про доходи і декларації про доходи та майновий стан осіб, що звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги.

До складу сім’ї особи, що звертаються за призначенням зазначеної допомоги, включаються чоловік (дружина); рідні, усиновлені та підопічні діти віком до 18 років, а також діти віком до 23 років, які навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах і не мають власних сімей незалежно від місця проживання або реєстрації; неодружені повнолітні діти, які визнані інвалідами з дитинства I та II групи або інвалідами I групи і проживають разом з батьками; непрацездатні батьки чоловіка та дружини, які проживають разом з ними і перебувають на їх утриманні у зв’язку з відсутністю власних доходів; жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, не перебувають у шлюбі, але мають спільних дітей.

Зазначена допомога призначається на кожну дитину. Розмір допомоги перераховується з дня досягнення дитиною відповідного віку без звернення одержувача допомоги до органу праці та соціального захисту населення.

Вивченням особових справ отримувачів цієї допомоги слід встановити наявність необхідних для її призначення документів, перелік яких визначено у п.35 Порядку, а саме:

1) заява про призначення допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінпраці;

2) витяг з Державного реєстру актів цивільного стану
громадян про реєстрацію народження дитини із зазначенням
відомостей про батька дитини для призначення допомоги, виданий
відділом реєстрації актів цивільного стану, або довідка про
народження із зазначенням підстав внесення відомостей про батька
дитини, видана виконавчим органом сільської, селищної, міської
(крім міст обласного значення) рад для виплати допомоги;

3) копія свідоцтва про народження дитини;

4) довідка про проживання дитини з матір’ю, видана за місцем проживання сім’ї. У разі неможливості одержати таку довідку орган праці та соціального захисту населення здійснює обстеження сім’ї за місцем проживання і складає акт із зазначенням факту проживання дитини з матір’ю. У разі, коли дитина навчається за межами населеного пункту, в якому проживає мати, і не перебуває на повному державному утриманні, замість довідки про проживання дитини з матір’ю подається довідка з місця проживання матері та довідка з місця проживання (навчання) дитини.

Крім того, усиновлювачі подають копію рішення про усиновлення, вдови та вдівці – копію свідоцтва про смерть одного з подружжя та довідку про те, що вони не одержують на дітей пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію. Матері (батьки) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію, подають також копію свідоцтва про розірвання шлюбу, копію свідоцтва про смерть одного з батьків та довідку про те, що вони не одержують на дітей зазначені пенсії.

Якщо одинока мати народила дитину за межами України і не може подати документ, який підтверджує той факт, що вона є одинокою матір’ю, рішення про призначення їй допомоги на дитину приймається органом праці та соціального захисту населення на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім’ї і документа про народження дитини, легалізованого в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Якщо діти навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, виплата допомоги на дітей одиноким матерям продовжується на підставі довідки навчального закладу – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Слід також врахувати, що відповідно до вимог п.36 Порядку виплата допомоги на дітей одиноким матерям припиняється у разі:

  • позбавлення отримувача допомоги батьківських прав;
  • відмови отримувача допомоги від виховання дитини;
  • тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання;
  • відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення
    батьківських прав;
  • позбавлення волі отримувача допомоги за рішенням суду;
  • скасування рішення про усиновлення дитини або визнання його
    недійсним;
  • працевлаштування дитини або реєстрації нею шлюбу до
    досягнення 18-річного віку;
  • надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності,
    якщо вона записана матір’ю або батьком дитини;
  • смерті дитини;
  • смерті отримувача допомоги.

Виплата допомоги припиняється на підставі поданих обґрунтованих пропозицій органу опіки та піклування чи державного соціального інспектора органу праці та соціального захисту населення з місяця, що настає за місяцем, в якому виникли зазначені обставини, за рішенням органу, який призначив допомогу.

Здійснюючи перевірку, необхідно враховувати, що виплата допомоги в розмірі, що перевищує мінімальний, здійснюється протягом шести календарних місяців. Якщо особа, якій призначена допомога, після закінчення зазначеного строку не підтвердила право на призначення допомоги у розмірі, що перевищує мінімальний, допомога виплачується у мінімальному розмірі.

Допомога на дітей одиноким матерям призначається органами праці та соціального захисту населення за місцем їх проживання. Допомога може бути призначена за місцем фактичного проживання за умови подання довідки про неодержання зазначеної допомоги в органі праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації.

Покриття витрат на виплату допомоги на дітей одиноким матерям здійснюється за рахунок коштів державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

 

Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям

 

Надання державної соціальної допомоги вказаній категорії сімей передбачено Законом України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», на виконання якого Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №250 від 24.02.03, якою затверджено Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім»ям.

Відповідно до вказаного закону малозабезпеченою вважається сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний доход нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї. Прожитковий мінімум для сім’ї – це визначена для кожної сім’ї залежно від її складу сума прожиткових мінімумів, розрахованих та затверджених відповідно до Закону України “Про прожитковий мінімум” для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення.

Заява про надання державної соціальної допомоги разом з передбаченим законом пакетом документів подається до органу праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації уповноваженого представника малозабезпеченої сім»ї або до виконавчого комітету сільської, селищної ради, який передає заяву про надання державної соціальної допомоги до органу праці та соціального захисту населення.

Соціальна допомога також може бути призначена і виплачена за місцем фактичного проживання уповноваженого представника сім’ї за умови подання довідок про склад сім’ї і про неотримання такої допомоги в органах праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації.

У разі, коли повнолітні члени сім’ї, які звернулася за призначенням соціальної допомоги, фактично проживають разом, але зареєстровані за різними адресами, уповноважений представник сім’ї додає до заяви довідки про склад сім’ї та про неотримання такої допомоги в органах праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації.

На кожного отримувача соціальної допомоги орган праці та соціального захисту населення формує особову справу, де зберігаються документи, необхідні для призначення соціальної допомоги, а також розрахунки її розміру, термін зберігання якої 5 років після припинення виплати.

Під час вивчення особових справ отримувачів соціальної допомоги необхідно встановити наявність всіх передбачених п.6 Порядку документів, а саме:

заяви;

документа, що посвідчує особу уповноваженого представника сім’ї;

довідки про склад сім’ї;

декларації про доходи та майно (заповнюється на підставі довідок про доходи кожного члена сім’ї);

довідки про наявність та розмір земельної частки (паю).

Форми заяви, довідки про склад сім’ї, декларації про доходи та майно затверджуються Мінпраці.

До складу сім’ї, що звертається за призначенням соціальної  допомоги, включаються чоловік, дружина; рідні, усиновлені та  підопічні діти цих осіб, а також діти, які навчаються у  загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладах  I-IV рівня акредитації за денною формою навчання до досягнення 23  років і не мають власних сімей незалежно від місця проживання або  реєстрації; неодружені повнолітні діти, які визнані інвалідами з  дитинства I та II групи або інвалідами I групи і проживають разом  з батьками; непрацездатні батьки чоловіка та дружини, які  проживають разом з ними і перебувають на їх утриманні у зв’язку з  відсутністю власних доходів; особа, яка проживає разом з одиноким  інвалідом I групи і здійснює догляд за ним, жінка та чоловік, які  проживають однією сім’єю, не перебувають у шлюбі, але мають  спільних дітей. До складу сім’ї не включаються особи, які  перебувають на повному державному утриманні.

Для призначення соціальної допомоги на наступний строк  уповноважений представник сім’ї подає заяву і декларацію про  доходи та майно. Довідка про склад сім’ї поновлюється лише у разі  змін у складі сім’ї або у разі, коли між поданням заяви на  призначення соціальної допомоги на наступний строк та припиненням
виплати раніше призначеної соціальної допомоги минуло більше  календарного місяця.

Особливо ретельно необхідно перевірити випадки призначення та виплати соціальної допомоги малозабезпеченим сім»ям, у яких дитина, яка перебуває на повному державному утриманні, проводить канікули вдома. Оскільки ця сім’я має право звернутися за призначенням соціальної допомоги за повні місяці перебування дитини вдома на підставі довідки відповідного закладу про зняття дитини з матеріального забезпечення. При цьому дитина включається до складу сім’ї і зазначена допомога призначається (перераховується) на період перебування дитини вдома.

Державна соціальна допомога призначається з місяця звернення, якщо протягом місяця подано всі необхідні документи.

Вказаний вид соціальної допомоги призначається терміном на шість місяців, а одиноким особам, визнаним за результатами медико-соціальної експертизи непрацездатними і які не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена на весь строк визнання особи непрацездатною. Одиноким же особам, які досягли 65-річного віку і не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена довічно.

У ході перевірки необхідно з»ясувати дотримання органами праці та соціального захисту населення вимог п.8 вищевказаного Порядку щодо видачі уповноваженому представнику сім»ї повідомлення про прийняття заяви та документів із зазначенням дати прийняття.

Не отримана своєчасно з вини сім’ї державна соціальна допомога може бути отримана в наступному місяці, але не пізніше місяця після закінчення строку, на який вона призначена.

Рішення про призначення державної соціальної допомоги чи про відмову в її наданні приймається органом праці та соціального захисту населення протягом десяти календарних днів і наступного після його прийняття дня надсилається уповноваженому представнику малозабезпеченої сім’ї.

Рішення про відмову в наданні державної соціальної допомоги має бути вмотивованим і містити роз’яснення порядку його оскарження. Підстави для не призначення соціальної допомоги визначені у п.10 Порядку.

Затримка виплати державної соціальної допомоги з вини органу, що її призначає чи виплачує, не допускається.

Для кожної дитини, яка входить до складу малозабезпеченої сім’ї, рівень забезпечення прожиткового мінімуму збільшується на 10 відсотків, а для кожної дитини, яка утримується матір’ю (батьком, усиновителем), що не перебуває в шлюбі, і запис про батька (матір) цієї дитини у Книзі реєстрації народжень здіснюється в установленому порядку за вказівкою матері (батька), та для кожної дитини, в якої один або обоє батьків є інвалідами I або II групи, – на 20 відсотків, як і для громадян, які отримали статус особи, що проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського.

Розмір призначеної державної соціальної допомоги перераховується за заявою уповноваженого представника сім’ї. У разі затвердження нового рівня забезпечення прожиткового мінімуму розмір призначеної допомоги перераховується без звернення уповноваженого представника сім’ї.

Поняття середньомісячного сукупного доходу сім’ї включає в себе обчислений у середньому за місяць доход усіх членів сім’ї з усіх джерел надходжень протягом шести місяців, що передують місяцю звернення за призначенням державної соціальної допомоги.

Особи, які зараховуються до складу сім’ї при визначенні права на соціальну допомогу та розрахунку її розміру, перелік документів про доходи членів сім’ї для призначення соціальної допомоги, окремі види допомоги, які не враховуються в сукупному доході, визначаються в нормативно-правових актах, що встановлюють відповідні види соціальної допомоги.

Для обчислення суми доходів ураховуються доходи в грошовій та натуральній формі, а також в іноземній валюті за кордоном з будь-яких джерел як на території України, так і за її межами.

При визначенні сукупного доходу органи, що призначають допомогу, користуються усіма офіційними джерелами, які містять інформацію про доходи громадян, у тому числі інформацією органів державних податкових адміністрацій.

Покриття витрат на виплату державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям здійснюється за рахунок субвенцій з державного бюджету до місцевих бюджетів. За рахунок місцевих бюджетів та спеціально створених регіональних фондів соціальної допомоги органи місцевого самоврядування можуть проводити доплати до встановлених відповідно до цього Закону розмірів державної соціальної допомоги виходячи із затвердженого регіонального прожиткового мінімуму.

Контроль за правильністю призначення і виплати соціальної допомоги здійснює орган праці та соціального захисту населення безпосередньо та через державних соціальних інспекторів.

Пунктом 28 порядку встановлено, що якщо сім’єю приховано або навмисно подано недостовірні дані про її доходи та майновий стан, що вплинуло на встановлення права на призначення соціальної допомоги та визначення її розміру, внаслідок чого були надміру виплачені кошти, органи праці та соціального захисту населення:

  • визначають обсяг надміру виплачених коштів та встановлюють строки їх повернення залежно від матеріального стану сім’ї;
  • повідомляють уповноваженого представника малозабезпеченої сім’ї про обсяг надміру виплачених коштів та строки їх повернення;
  • у разі врахування надміру виплачених коштів при виплаті соціальної допомоги у наступні періоди провадять щомісячні відрахування на підставі своїх рішень у розмірі не більш як 20 відсотків суми, що підлягає виплаті;
  • у разі неповернення надміру виплачених коштів добровільно в установлені строки вирішують питання про їх стягнення у судовому порядку.

 

6. освіта неповнолітніх

 

Освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Її метою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, збагачення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

У відповідності до ст.53 Конституції України кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, розвиток повної загальної середньої освіти та різних форм навчання, надання державних пільг учням.

Основні правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні, визначено в Законі України «Про загальну середню освіту» та інших нормативно-правових актах, спрямованих на забезпечення належних умов для навчання і виховання дітей та виконання конституційних вимог щодо освіти.

Недотримання законодавства про освіту, як і невиконання його вимог повною мірою, призводить до зростання дитячої бездоглядності та злочинності, порушення прав і свобод дітей.

Під час проведення дослідження виконання Україною положень Конвенції про права дитини в частині отримання дитиною освіти, нормативних документів та Національних програм з цього питання, а також здійснення аналізу статистичних даних за 2009 – 2010 роки встановлено те, що в внаслідок неналежного виконання посадовими особами вимог чинного законодавства про освіту, в тому числі, загальну середню, не було охоплено навчанням всіх дітей та підлітків шкільного віку, що потягло за собою збільшення кількості дітей, які систематично залишають сім’ї, а також призвело до зростання підліткової злочинності.

Законодавство про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається із Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та інших нормативно-правових актів.

Статтею 3 Закону України «Про освіту» передбачено, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

  • розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на
    державній та інших формах власності, наукових установ, закладів
    післядипломної освіти;
  • відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для
    вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей,
    інтересів громадянина;
  • різними формами навчання – очною, вечірньою, заочною,
    екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Вищевказаним Законом визначено структуру освіти (ст.29), яка включає в себе: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру та самоосвіту.

Основні правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, визначено в Законі України „Про загальну середню освіту”.

Згідно з ст.4 Закону систему загальної середньої освіти становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту.

У відповідності до вимог ст.36 Закону України «Про освіту» та ст.9 Закону основним видом середніх навчальних закладів є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший – початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий – основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій – старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту.

Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно. Навчання у середній загальноосвітній школі починається з шести- або семирічного віку. Школи першого ступеня у сільській місцевості створюються незалежно від наявної кількості учнів. Відкриття таких шкіл, а також самостійних класів у них здійснюється за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

У відповідності до вимог ст.18 Закону України «Про освіту» навчальні заклади може бути створено органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб, у них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів.

Навчальні заклади діють на підставі затверджених власниками статутів. ЗНЗ, заснований на загальнодержавній або комунальній власності, має статус державного навчального закладу, а ті навчальні заклади, засновниками яких є інші суб’єкти господарювання, об’єднання громадян, профспілки, фізичні особи є об’єктами приватної форми власності.

Фінансово-господарська діяльність закладів освіти згідно з ст.43 Закону здійснюється відповідно до Законів України «Про освіту», «Про бюджетну систему», «Про власність», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації».

Під правовим режимом майна закладів освіти розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів. Майно навчальних закладів поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму освітнього призначення. Це основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства, які можуть використовуватися виключно для надання освітніх послуг. Основні засоби навчального закладу – це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу. До основних засобів належать будівлі, споруди, земельні ділянки, обладнання, транспортні засоби тощо.

Вимоги до матеріально-технічної бази навчальних закладів визначаються відповідними будівельними і санітарно-гігієнічними нормами і правилами, а також типовими переліками обов’язкового навчального та іншого обладнання (в тому числі колекційного), навчально-методичних та навчально-наочних посібників, підручників, художньої та іншої літератури.

За рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для задоволення освітніх потреб населення можуть створюватися навчально-виховні комплекси “дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад”, “загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад” або об’єднання з іншими навчальними закладами, а також загальноосвітні навчальні заклади та групи продовженого дня.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесійної підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів).

З метою здобуття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. Бажаючим надається право і створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екстерном.

 

Для здобуття учнями загальної середньої освіти за індивідуальною формою навчання з урахуванням їх індивідуальних здібностей та обдарувань, стану здоров’я, демографічної ситуації Міністерством освіти і науки України видано наказ №732 від 20.12.02, яким затверджено Положення про індивідуальну форму навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. У силу п.1.3 та п.1.4 цього Положення відносини між загальноосвітнім навчальним закладом незалежно від типу та форми власності і батьками або особами, які їх замінюють, з усіх питань організації індивідуального навчання регулюються виключно цим нормативно-правовим актом.

У відповідності до вимог п.1.7 Положення право на індивідуальне навчання мають учні, які за станом здоров»я не можуть відвідувати навчальний заклад, яким необхідно пройти лікування у лікувальному закладі більше одного місяця, які мають високий навчальний потенціал і можуть прискорено закінчити школу, які проживають у селах і селищах (коли кількість учнів у класі становить менше 5 осіб), які не встигають протягом 2 років навчання у школі І ступеня, які потребують корекції фізичного та (або) розумового (психічного) розвитку (у разі, якщо батьки або особи, які їх замінюють, відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи-інтернату).

Статтею 26 Закону України «Про освіту» обов’язок щодо забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання покладається на власника ЗНЗ або уповноважений ним орган. У зв’язку з чим, управління освіти і науки обласних, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування згідно із вимогами ст.13 Закону України «Про охорону праці» та п.3.2.1 наказу Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах» №563 від 01.08.01 повинні здійснювати керівництво і контроль за організацією роботи з охорони праці, безпеки життєдіяльності в навчальних закладах з метою створення їх керівниками безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання, а також забезпечувати функціонування системи управління охороною праці безпосередньо в управліннях. Для чого в управліннях створюються служба охорони праці, функції якої можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку, розробляються на основі типових положення про службу охорони праці, про адміністративно-громадський контроль за станом охорони праці та про навчання з питань охорони праці.

З метою належної організації охорони дитинства згідно ст.5 Закону України «Про охорону дитинства» місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні забезпечувати організацію безкоштовного харчування учнів 1- 4 класів ЗНЗ. При цьому повинні дотримуватися вимоги ст.ст.30, 61-62 Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо попередження інфекційних захворювань серед неповнолітніх через вживання заборонених продуктів, з простроченим терміном реалізації, з порушенням умов зберігання, а також вимоги Державних санітарних правил при реалізації товарів у шкільних їдальнях та буфетах. Згідно ст.6 Закону України «Про охорону дитинства» діти повинні забезпечуватися раціональним харчуванням, дієтичними продуктами, насамперед ті, що мають хронічні захворювання. Для цього керівники ЗНЗ та уповноважені особи органів управління освіти, охорони здоров’я повинні вживати заходів до збалансування раціону та приведення харчування у відповідність із встановленими нормами.

Міністерством освіти і науки України не надано пріоритету профілактиці правопорушень серед учнів, захисту їх прав. Упродовж двох років не виконуються вимоги законодавства щодо створення підрозділів з виховної роботи та позашкільної освіти. Не розроблено порядок ведення внутрішкільного обліку учнів, які схильні до вчинення правопорушень. Заклади освіти не укомплектовані практичними психологами та соціальними педагогами на 20%.

На сьогодні функціонує 19,5 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, які відвідує 4,2 млн. учнів. Через неналежне ведення обліку дітей шкільного віку, не охоплено освітою 1,6 тис. неповнолітніх, передусім тих, що мешкають у неблагополучних сім’ях.

Місцевими органами влади не вживається заходів до збереження мережі закладів освіти. Упродовж останніх п’яти років закрито та ліквідовано 2 тис. шкіл, з них 80 – у поточному році. Скорочуються гуртки та центри юнацької творчості. На сьогодні функціонує 1,5 тис. спортивних шкіл, де навчається лише 12% неповнолітніх. Більшість закладів освіти перебуває у незадовільному стані, потребує ремонту.

Прокурорами встановлено розкрадання майже 2 млн. грн. бюджетних коштів, виділених на функціонування закладів для дітей. За такими фактами у 2010 році порушено 46 кримінальних справ, більше половини з яких направлено до суду.

Усього в галузі освіти порушено 124 кримінальні справи, 95 з яких направлено до суду, внесено понад 1,4 тис. приписів і подань, до відповідальності притягнуто 2,3 тис. службових осіб. За втручання прокурорів учням та студентам відшкодовано понад 20 млн. грн. стипендій, допомоги та інших виплат.

Крім того, до нас, як представників громадської організації, неодноразово зверталися громадяни зі скаргами про неможливість навчання рідною мовою, отримання інформації, дискримінацію за мовною ознакою, що є порушенням статей 2, 8, 13, 14, 17, 19, 29, 30 Конвенції.

Детальніше ситуацію щодо мовного регулювання в Україні проаналізовано в Громадському Звіті ВГО «ПО «Спільна Мета» «Щодо виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».

 

 

 

 

 

7. захист житлових та майнових прав ДІТЕЙ

 

З часу формування ринку житла в Україні набули значного поширення порушення прав неповнолітніх при приватизації житла, незаконні угоди з відчуження квартир та будинків, які на праві власності належать дітям, тощо. Як правило, значна кількість дітей втрачає житло внаслідок дій батьків, інших родичів, а також опікунів або піклувальників. Нерідко таким незаконним діям сприяють посадові особи органів опіки та піклування, житлово-експлуатаційних підприємств, нотаріуси тощо. У великих містах сформувалася мережа приватних підприємств та окремих громадян, які займаються посередницькими послугами на ринку житла.

Результати проведення експертизи виконання Україною вимог Конвенції ООН про права дитини свідчать про порушення прав неповнолітніх на житло, що являється однією з головних причин поширення дитячої бездоглядності та бродяжництва. Діти потрапляють і фактично залишилися на вулиці через зловживання батьківськими та опікунськими правами, неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами органів опіки та піклування, їх незаконно позбавлено житла. Найбільш незахищені від таких порушень – діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти, що проживають у неблагополучних сім’ях.

Проблеми захисту прав неповнолітніх, особливо найбільш вразливої їх категорії: дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів, вимагають від державних органів вжиття рішучих заходів щодо виконання законів, спрямованих на їх соціальний захист, та реалізації відповідних державних програм. Саме цим викликано розробку даних методичних рекомендацій, які мають на меті сприяти активізації нагляду на вказаному напрямку прокурорської діяльності.

Основними проблемами, які органам влади України необхідно розв’язати – це здійснення контролю за дотриманням законів, спрямованих на захист прав неповнолітніх на житло, дотримання органами державного управління і місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами вимог чинного законодавства при приватизації житлового фонду, купівлі- продажу, обміні, даруванні, міні, успадкуванні квартир, будинків, їх частин, іншого нерухомого майна. При цьому слід мати на увазі, що особливої уваги потребує нагляд за дотриманням житлових прав саме дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів та дітей, котрі виховуються у неповних або асоціальних сім’ях.

При цьому основною метою діяльності органів державної влади є не лише саме виявлення порушень закону, а, перш за все, забезпечення реального поновлення порушених житлових прав неповнолітніх, притягнення винних осіб до передбаченої законом відповідальності, а також встановлення та усунення причин та умов, які сприяють порушенням профільного законодавства.

Перевірки необхідно проводити за заявами та іншими повідомленнями, у тому числі у засобах масової інформації та правозахисників, про порушення законів, матеріалами контролюючих та правоохоронних органів, а також за наявності даних про порушення закону.

Основними нормативними актами, що регулюють права дітей на житло, є Сімейний, Житловий та Цивільний кодекси України, Закони України “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про охорону дитинства” та інші.

Цивільним кодексом України (ст. 379) дано поняття житла фізичної особи. Це житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені для постійного проживання в них.

Відповідно до ст. 9 Житлового кодексу України (далі – ЖКУ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У випадках поміщення дітей на виховання до дитячого закладу, родичів, опікуна чи піклувальника жиле приміщення зберігається за ними протягом усього часу перебування їх в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника (ст. 71 ЖК).

За ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” в результаті приватизації квартири всі члени сім’ї, що проживають в ній на правах наймачів, у тому числі й неповнолітні діти, набувають рівних прав щодо спільної сумісної власності на квартиру.

Право кожного з дітей на частку у приватизованій квартирі захищається законом. Так, відповідно до ст. 41 Конституції України, ст.ст. 321, 325 Цивільного кодексу України (далі –ЦКУ) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Проте, слід мати на увазі, що у відповідності до ст. 177 Сімейного кодексу України майном малолітньої дитини управляють батьки без спеціального на те повноваження. При цьому батьки не можуть вчиняти щодо майна неповнолітніх ті правочини, які не можуть вчиняти опікуни (ст. 68 Цивільного кодексу України, науково-практичний коментар до ст. 177 Сімейного кодексу України ). У відповідності до ст. 71 Цивільного кодексу України опікун не має права без дозволу органу опіки і піклування відмовитися від майнових прав підопічного, видавати письмові зобов’язання від імені підопічного, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. Крім цього, відповідно до вимог ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна ( до якого належить і житло), право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Таким чином, опікунські ради райдержадміністрацій та міськвиконкомом зобов’язані і надалі розглядати питання про можливість відчуження майна, виходячи виключно з інтересів неповнолітніх.

Крім того, з опікунських рад не знято обов’язок здійснювати контроль за дотриманням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла, як це передбачено ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства». Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при надані згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

Опікуни та піклувальники, їх дружини й близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, а також не вправі представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладені угод або ведені судових справ між підопічними і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами. Опікун і піклувальник також не вправі здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою.

Якщо житло, яке повинно було зберігатися за неповнолітнім, не збереглося, або його, коли дитина залишилася без батьківського піклування, взагалі не було, діти після повернення з дитячих закладів, від опікунів та піклувальників відповідно до ст. 46 ЖКУ забезпечуються житлом у позачерговому порядку.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про охорону дитинства” суд, у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляє нотаріальну контору за місцем знаходження майна та житла.

Громадським моніторингом встановлено, що найбільш часто права неповнолітніх на житло порушуються саме в ході приватизації квартир державного житлового фонду. Одним з таких порушень є надання в органи приватизації недостовірних даних про те, що неповнолітні в квартирі, яка приватизується, не проживають. Як правило, батьки приховують наявність у сім’ї неповнолітніх дітей, отримуючи відповідні довідки з житлових органів або виписують дітей до інших родичів незадовго до приватизації житла. При цьому батьки прагнуть уникнути перешкод з боку органів опіки та піклування щодо подальшого незаконного відчуження приватизованого житла. Нерідко незаконним діям щодо виписки дітей з жилих приміщень, в яких вони мешкають, потурають працівники житлово-експлуатаційних підприємств. Встановлено непоодинокі випадки, коли для пред’явлення в органи приватизації житла працівниками житлово-експлуатаційних організацій свідомо неправдивих довідок про склад сім’ї, в яких не вказувалися проживаючи в квартирі діти.

Відповідно до п. 20 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян при оформлені заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім’ї та займані приміщення. У зазначеній довідці повинні вказуватися члени сім’ї наймача , які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У довідці зазначається прізвище, ім’я, по батькові прописаних у квартирі осіб, їх родинні стосунки, рік народження, дата прописки на цій жилій площі, а також жила площа квартири чи будинку. Така довідка додається до заяви про передачу квартири в особисту (спільну, сумісну, часткову) власність.

Якщо неповнолітній тимчасово не проживає в квартирі із причин, зазначених у ст. 71 ЖКУ, його дані також повинні бути внесені до довідки про склад сім’ї, що у подальшому надає право дитині брати участь у приватизації квартири разом з іншими членами сім’ї та набути право власності на це житло. Крім того, право на жиле приміщення зберігається за неповнолітніми, які тимчасово вибули для навчання у іншу місцевість у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” та п. 26 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян після оформлення документів для приватизації квартири приймається розпорядження органу приватизації про передачу у власність квартири всім членам сім’ї наймача. На підставі цього розпорядження готується свідоцтво про право власності на квартиру чи будинок, яке реєструється в спеціальній реєстровій книзі. До свідоцтва про право власності повинні вноситися неповнолітні діти, які мешкають в квартирі, та такі, за якими зберігається право на жиле приміщення в ній.

Перевірки засвідчили, що внесення у довідки про склад сім’ї неправильних даних щодо неповнолітніх, або невнесення даних про них взагалі здійснюється, як правило, за зговором батьків, усиновителів, опікунів дитини чи родичів неповнолітніх із працівниками житлово-експлуатаційних організацій. Тому у рази виявлення таких випадків, слід давати належну правову оцінку діям, як посадових осіб ЖЕКів, так і діям опікунів та родичів неповнолітніх.

Іншим незаконним способом “позбавитися” неповнолітніх перед приватизацією квартири є їх фіктивна виписка з житлового приміщення. Як правило, діти виписуються разом з одним із батьків або самі до баби та діда, але фактично продовжують жити разом з батьками у тій самій квартирі.

Перевіряючи обставини, пов’язані із випискою дітей напередодні приватизації житла, слід керуватися ст.29 ЦКУ, відповідно до якої місцем проживання дитини, що не досягла десяти років, визнається місце проживання їх батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна ( ч.4); місцем же проживання дитини у віці ж від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. При цьому слід мати на увазі, що порядок реєстрації фізичної особи, у тому числі і неповнолітньої у віці до 16 років, на час розробки даних методичних рекомендацій регламентовано лише положеннями с.6 Закону України ” Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”.

Виписка дітей незадовго до її приватизації, з метою приватизації квартири тільки дорослими членами сім’ї, а також приватизація квартири за довідками, які не відповідають дійсності стосовно неповнолітніх, що проживають в квартирі, завжди повинні тягнути за собою визнання в судовому порядку свідоцтва про право власності на приватизовану квартиру нечинним і таким, що підлягає скасуванню.

Особливої уваги в ході перевірок потребує з’ясування обставин приватизації квартир особами, що мають неповнолітніх дітей та зловживають спиртними напоями, вживають наркотичні та психотропні речовини, систематично ухиляються від виконання батьківських обов’язків та такі, які вже позбавлені батьківських прав.

У тих випадках, коли у жилому приміщені, що належить до державного або громадського житлового фонду, т.т. перебуває у комунальній, державній ( у т.ч. відомчий) власності, з якого дитина вибула проживати до опікуна, піклувальника чи на навчання та виховання у відповідний навчально-виховний заклад, не залишились проживати члени її сім’ї і це приміщення було надано іншим громадянам або коли вселення в нього є неможливим з інших причин, після закінчення строку навчання, виховання, їй у позачерговому порядку відповідно до ст. 46 ЖКУ надається жиле приміщення виконкомом місцевої ради за останнім постійним місцем проживання.

Захист прав неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування, щодо позачергового забезпечення житлом повинні здійснювати органи опіки та піклування за місцем їх виховання, адміністрація навчально-виховних закладів (шкіл-інтернатів, ПТУ, загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації), а також їх опікуни та піклувальники.

Відповідно до ст. 32 ЖКУ з настанням повноліття громадяни самостійно здійснюють право на одержання житлового приміщення, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, – відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників. З огляду на вказане, на чергу на отримання житла за підставами, зазначеними у ст. 46 ЖКУ, на облік за згодою опікунів можуть бути поставлені і діти у віці до 18 років, які ще не працюють та не одружилися.

Здійснюючи контроль за дотриманням прав дітей, позбавлених батьківського піклування, на отримання жила, слід, перш за все, звертати особливу увагу на своєчасність вжиття піклувальниками та органами опіки і піклування заходів для прийняття органами місцевої виконавчої влади рішень про постановку таких неповнолітніх на облік та дотримання черговості при наданні їм квартир.

У навчально-виховних закладах, де навчаються і виховуються діти, позбавлені батьківського піклування, завжди необхідно звертати увагу на забезпечення адміністрацією цих закладів прав вихованців, які не забезпечені житлом, на постановку на облік для отримання житла ще задовго до того, як вони закінчать ці заклади (заздалегідь зобов’язані збирати необхідні документи, звертатися до органів виконавчої влади за останнім постійним місцем їх проживання тощо).

 

 

8. опіка, піклування та усиновлення дітей

 

У зв’язку із змінами у законодавчих актах з питань усиновлення виникло чимало складних питань щодо визначення правового статусу дітей, позбавлених батьківського піклування, їх обліку, обліку кандидатів в усиновителі, нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення.

Законодавством України щодо усиновлення та захисту дітей, Конвенцією ООН «Про права дитини» усиновлення визначено пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Саме усиновлення забезпечує дитині набуття особистих майнових та особистих немайнових прав рідної дитини. Лише завдяки усиновленню дитина втрачає статус сироти або позбавленої батьківського піклування. Жодна з інших форм влаштування дітей не надає таких привілей.

Для реалізації прав дітей на усиновлення створено систему органів, підпорядкованих Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту. Зокрема Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, служби у справах дітей, до складу яких входять відділи, що займаються веденням справ з опіки та піклування, усиновлення.

Водночас службові особи цих органів, на яких законом покладено обов’язки щодо передачі на усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування необґрунтовано надають перевагу влаштуванню їх до прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Проте передача дітей на виховання у сім’ї громадян України забезпечує неповнолітнім лише тимчасове утримання їх до повнолітня, не позбавляє статусу дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Після повернення дітей від прийомних батьків, батьків вихователів, опікунів та піклувальників та набуття повноліття діти з категорії дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування переходять до статусу осіб з числа дітей-сирі та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Крім того, при передачі дітей до сімейних форм виховання не завжди враховується згода дітей, стан їх здоров’я, особливо той, що потребує спеціального медичного догляду та корекції.

Таке становище не слугує забезпеченню найвищих інтересів дитини і потребує систематичного контролю з боку держави щодо дотримання прав дітей на усиновлення.

Крім того, під час проведення експрес-дослідження встановлено, що відповідно до вимог ст. 30 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» особа, якій стало відомо про дитину, яка залишилася без батьківського піклування, зобов’язана негайно повідомити про таку дитину службу у справах дітей або орган внутрішніх справ за місцем її перебування.

Служба у справах дітей разом з органом внутрішніх справ після одержання відомостей про дитину, позбавлену батьківського піклування, зобов’язані негайно провести обстеження умов перебування дитини та обставин відсутності батьківського піклування і протягом двох місяців вжити заходів щодо надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Встановлення фактів відсутності батьківського піклування реєструється у книзі первинного обліку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Згідно з п.7 постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 №905 «Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей» з 1 грудня 2008 року районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті ради приймається окреме рішення про надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Для прийняття зазначеного рішення служба у справах дітей повинна зібрати всі документи, що підтверджують відповідний статус дитини, а також вжити заходів до набуття дитиною відповідного статусу. Зокрема ініціювати питання щодо позбавлення недбалих батьків батьківських прав, визнання їх у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми тощо. Отримати всі необхідні документи, які підтверджують факт позбавлення дитини батьківського піклування, а саме:

  • свідоцтво про смерть батьків або довідки органів реєстрації актів цивільного стану про реєстрацію смерті батьків;

  • письмову згоду батьків на усиновлення, засвідчену нотаріально;

  • акт про дитину, покинуту в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі, про підкинуту чи знайдену дитину, складений за формою, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства внутрішніх справ України від 14.04.2004 № 142/275, зареєстрований в Мін’юсті 30.03.2004 № 401/900;

  • довідку органу реєстрації актів цивільного стану про внесення запису про батьків дитини у Книгу реєстрації актів про народження;

  • довідку, видану МВС про те, що місце проживання (перебування) матері (батьків) невідомі;

  • акти, складені у дитячих установах, які підтверджують, що батьки понад шість місяців не проживають з дитиною, не проявляють до неї батьківської турботи та уваги, не утримують і не виховують її;

  • інші документи, що підтверджують факт позбавлення дитини батьківського піклування.

На практиці служби у справах дітей порушують терміни встановлення правового статусу дитини. Передусім це стосується дітей, яких батьки залишили у пологовому будинку, іншому лікувальному закладі або відмовились від них.

У випадках залишення батьками дітей у пологових будинках, інших закладах охорони здоров’я, відмови від них застосовується норма ст. 121 Сімейного кодексу України щодо загальних підстав виникнення прав та обов’язків матері, батька і дитини, які ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому законодавством.

Якщо запис про матір та батька дитини проводиться уповноваженим представником закладу охорони здоров’я, в якому народилася або перебувала дитина, на підставі ст.135 Сімейного кодексу України, то між батьками та дитиною не виникає взаємних прав та обов’язків. Дитина набуває статусу позбавленої батьківської опіки з моменту відмови від неї батьків та реєстрації акту про її народження представником медичного або іншого закладу. Така дитина повинна набувати статус дитини, позбавленої батьківського піклування, при наявності відповідного акту та довідки органу реєстрації актів цивільного стану про внесення запису про батьків дитини у Книгу реєстрації актів про народження.

Відповідно до п.9 Правил реєстрації актів цивільного стану в України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.11.2007 №1154/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2007 за №1305/14572 (далі Правила) у тих випадках, коли мати, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, померла або передала дитину на повне державне утримання, тобто відмовилася узяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, то реєстрація народження дитини проводиться за письмовою заявою уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому перебувала мати під час народження дитини, або за письмовою заявою уповноваженого представника адміністрації дитячого закладу чи особи, яка опікується дитиною.

Про реєстрацію народження такої дитини орган реєстрації актів цивільного стану повинен письмово повідомляти орган опіки і піклування, про що зазначається в графі «Для відміток» актового запису про народження.

Незважаючи на чітко визначену процедуру службами у справах дітей безпідставно розшукуються батьки, які відмовилися від дитини, залишили її у пологовому будинку або іншому медичному закладі та порушуються питання про позбавлення їх батьківських прав. Фактично ці особи таких прав не набули. Як правило, весь час розшуку батьків дитина утримується у лікувальному закладі.

Згідно з п. 25 вказаних Правил реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі, здійснюється за письмовою заявою представника органу опіки і піклування, адміністрації закладу охорони здоров’я, куди влаштована дитина, органів внутрішніх справ або особи, у якої перебуває дитини, не пізніше трьох діб з часу виявлення дитини. Одночасно із заявою про реєстрацію народження дитини до органів реєстрації актів цивільного стану подаються рішення органу опіки та піклування, а також довідка закладу охорони здоров’я про вік дитини. Прізвище, власне ім’я, по батькові знайденої дитини записується згідно з даними, зазначеними у рішенні органу опіки та піклування.

Важливим є дотримання службами у справах дітей термінів постановки дітей на місцевий, регіональний та централізований облік з усиновлення. Несвоєчасне надання службовими особами інформацій про таких дітей для централізованого обліку тягне за собою адміністративну відповідальності за ст.184-2 КУпАП.

Порядок ведення обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновленні, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім’ї громадян, регулюється ст. 214 Сімейного кодексу України, постановами Кабінету Міністрів України від 28.04.2003 №1377 (чинне до 01.12.2008) та від 08.10.2008 №905 (набуває чинності з 01.12.2008).

Згідно з вимогами законодавства керівники закладів, де перебувають діти, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання у сім’ї громадян, службові особи органів опіки та піклування, а також інші особи, яким стало відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов’язані протягом семи робочих днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад.

Відповідно до Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотримання прав дітей після усиновлення (чинного до 01.12.2008) та Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей облік дітей, які можуть бути усиновлені (далі облік), здійснюється службами у справах дітей районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад за місцем походження дитини-сироти або дитини позбавленої батьківського піклування, Міністерством у справах молоді, сім’ї та ґендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та Державним департаментом з усиновлення та захисту прав дитини.

На облік ставляться:

діти-сироти;

діти, позбавлені батьківського піклування;

діти, батьки, яких дали згоду на усиновлення.

Дитина береться на облік за наявності таких документів:

для дитини-сироти – свідоцтва про смерть батьків або довідки органів реєстрації актів цивільного стану про реєстрацію смерті батьків.

для дитини, батьки якої, позбавлені батьківських прав, або визнанні безвісно відсутніми, або визнанні недієздатними – рішення суду;

оголошені померлими – свідоцтво про смерть батьків, виданого органами реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду, або довідки органів реєстрації актів цивільного стану про реєстрацію смерті батьків;

невідомі, для підкинутої, знайденої дитини – акту про дитину, покинуту в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі, про підкинуту чи знайдену дитину, складеного за формою, затвердженою МОЗ та МВС, і довідки, виданої органом реєстрації актів цивільного стану, яка підтверджує, що запис про батьків дитини у Книзі реєстрації народжень проведено за рішенням органу опіки і піклування;

для дитини, яку не забрали з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я – акту про дитину, покинуту в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі, про підкинуту чи знайдену дитину, складеного за формою, затвердженою МОЗ та МВС, із зазначенням документів, на підставі яких записані відомості про матір дитини, довідки органу реєстрації актів цивільного стану про внесення запису про батьків дитини у Книгу реєстрації актів про народження, а також письмової згоди матері (батьків) на усиновлення, засвідченої нотаріусом, або рішення суду про позбавлення матері (батьків) батьківських прав, або довідки, виданої органами МВС про те, що місце проживання (перебування) матері (батьків) невідоме;

для дитини, батьки якої дали згоду на усиновлення – письмової згоди батьків на усиновлення дитини, засвідченої нотаріусом.

Для взяття дитини на облік необхідні документи щодо обох батьків. У разі коли дитину виховувала одинока матір, до зазначених документів додається довідка з органу реєстрації актів цивільного стану щодо запису відомостей про батька дитини.

Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їх письмової згоди додається згода їх батьків, засвідчена нотаріусом.

Якщо дитина, яка може бути усиновлення, перебуває під опікою (піклуванням) і опікун (піклувальник) дав згоду на її усиновлення, до зазначених документів додається його письмова згода.

Служба у справах дітей за наявності зазначених документів заносить дані про дитину, яка може бути усиновлена, до Книги обліку дітей, які можуть бути усиновлені, що ведеться за формою згідно додатку 1 до Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотримання прав усиновлених дітей.

Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, ставляться службою у справах дітей за місцем походження дитини на місцевий облік протягом п’яти робочих днів після прийняття районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті ради рішення про надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Діти, батьки яких дали згоду на усиновлення, ставляться на місцевий облік службою у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини протягом п’яти робочих днів після надання батьками згоди на усиновлення.

Дата взяття дитини на місцевий облік зазначається в Книзі обліку дітей, які можуть бути усиновлені.

У день взяття дитини на місцевий облік служба у справах дітей складає обліково-статистичну карту – соціальний паспорт дитини в Єдиному електронному банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і сім’ї потенційних усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів (далі Єдиний банк даних), затверджений наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, та анкету дитини, яка може бути усиновлена (далі анкета).

При перевірці дотримання законодавства та законності взяття на облік дітей, які можуть бути усиновлені, прокурорам слід звернути увагу на те, що до 01.12.2008 року діяли вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2003 №1377. Наявність рішення місцевих адміністрацій про надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування для постановки дітей на облік не передбачалося. Крім того, на районному рівні ставили на первинний облік дітей, які можуть бути усиновленні. З набуттям чинності постанов Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 №905 та від 24.09.2008 №866 служби у справах дітей повинні вести первинний облік дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та місцевий облік дітей, які можуть бути усиновленні.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 №905 не передбачено обліку дітей, категорія яких визначена ч.2 ст.219 Сімейного кодексу України. А саме, дітей, позбавлених батьківського піклування внаслідок того, що батьки без поважних причин не проживають з дітьми понад шість місяців, не проявляють до них батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують їх.

Водночас згідно з вимогами Сімейного кодексу України служби у справах дітей повинні ставити цю категорію дітей на місцевий облік. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 №3 факт ухилення батька (матері) від виховання та утримання дітей може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків. Окремого рішення суду на підтвердження цього факту не потрібно.

Враховуючи, що закон має вищу юридичну силу, прокурор повинен вимагати від служб у справах дітей виконання вимог закону щодо постановки цієї категорії дітей на облік дітей, які можуть бути усиновлені. Вживати заходи прокурорського реагування до працівників органів опіки та піклування, служб у справах дітей, які не виконують вимоги закону, не виявляють таких дітей, не беруть їх на облік, обмежують права дітей, позбавлених батьківського піклування, на усиновлення.

Відповідно до вимог ч.2 ст. 214 Сімейного кодексу України районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня находження відомостей про них зобов’язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Для цього служба у справах дітей з Єдиного банку даних роздруковує три примірника анкети, які підписують начальник (заступник начальника) служби у справах дітей, голова (заступник голови) районної, районної у м. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчого органу міської, районної у місті ради.

До кожного примірника анкети додаються:

– копії свідоцтва про народження дитини;

– рішення районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті ради про надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування;

– копії документів, що підтверджують правові підстави для усиновлення;

– висновок про стан здоров’я, фізичний та розумовий розвиток дитини;

– витяг з історії розвитку дитини;

– фотокартка дитини.

Два примірника анкети разом з зазначеними документами передаються до Міністерства молоді, сім’ї та ґендерної політики Автономної Республіки Крим, служб у справах дітей обласної, Київської та Севастопольської міської адміністрації.

Міністерство молоді, сім’ї та ґендерної політики Автономної Республіки Крим, служби у справах дітей обласної, Київської та Севастопольської міської адміністрації упродовж п’яти робочих днів перевіряють правильність оформлення анкети та разом з документами, беруть дітей, які можуть бути усиновленні, на регіональний облік, заносять відомості про них до Книги обліку дітей, які можуть бути усиновлені.

Дата взяття дитини на регіональний облік зазначається у Книзі обліку дітей, які можуть бути усиновленні, а також в анкеті разом з регіональним обліковим номером.

У разі потреби в уточненні відомостей про дитину надсилається запит до служби у справах дітей за місцем складання анкети. У таких випадках строк взяття дитини на регіональний облік продовжується, але не більше як на 10 робочих днів.

Під час перевірки необхідно особливу увагу звертати на обґрунтованість продовження терміну постановки дитини на регіональний облік, з’ясовувати повноту наявного пакету документів, необхідність уточнення або витребування додаткової інформації для постановки дітей на регіональний облік. У разі виявлення фактів формалізму при продовжені термінів постановки дітей на регіональний облік, безпідставного продовження місячного строку постановки їх на облік вживати заходів щодо притягнення винних посадових осіб до дисциплінарної або адміністративної відповідальності.

З’ясувати, скільки дітей поставлено на регіональний облік упродовж певного періоду часу, чи мали місце факти незаконної відмови у постановці дітей на регіональний облік, безпідставне повернення анкет дітей для опрацювання районним службам у справах дітей.

В разі встановлення порушень закону вживати заходи прокурорського реагування до їх усунення, поновлення прав дітей на усиновлення.

Якщо на підставі поданих документів встановлено, що дитина не може бути усиновлена, два примірника анкети разом з документами повертаються службі у справах дітей, яка їх склала, з відповідними роз’ясненнями.

Рада міністрів Автономної Республіки, області, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня находження інформації про дітей, які можуть бути усиновлені, передають анкету для централізованого обліку до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини – Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту (далі Департамент) .

Анкета разом з документами підписується Міністром (заступником Міністра) молоді, сім’ї та ґендерної політики Автономної Республіки Крим, начальником (заступником начальника) служби у справах дітей обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, Головою (заступником Голови) Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою (заступником голови) обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації та передається до Департаменту.

Департамент протягом п’яти робочих днів перевіряє правильність оформлення анкет, надані документи, бере дитину, яка може бути усиновлена, на централізований облік і заносить відомості про неї до Книги обліку дітей, які можуть бути усиновлені.

Дата взяття дитини на централізований облік зазначається у Книзі обліку дітей, які можуть бути усиновленні, а також в анкеті разом з централізованим обліковим номером.

У разі потреби в уточненні відомостей про дитину Департамент надсилає запит до Міністерства молоді, сім’ї та ґендерної політики Автономної Республіки Крим, служб у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій або служби у справах дітей, де дитини перебуває на місцевому обліку. У таких випадках строк взяття дитини на централізований облік продовжується, але не більш як на 20 робочих днів.

При проведені перевірок дотримання Департаментом вимог законодавства щодо усиновлення слід звертати увагу на обґрунтованість продовження терміну постановки дитини на централізований облік, необхідність уточнення відомостей про дитину при наявності всіх необхідних документів.

У разі виявлення фактів безпідставного продовження терміну постановки дітей на централізований обліку дітей, які можуть бути усиновленні, необхідно поновлювати права дітей та вживати заходи для притягнення до відповідальності посадових осіб.

З’ясувати, скільки дітей поставлено на централізований облік упродовж певного періоду часу, кількість анкет, повернутих службам у справах дітей для опрацювання, підстави для відмови у постановці дітей на централізований облік. У разі незаконної відмови у постановці дітей на централізований облік, безпідставного повернення анкет вживати заходи прокурорського реагування до усунення порушень закону, поновлення прав дітей на усиновлення, притягнення винних службових осіб до відповідальності.

Державою досі не створюються сприятливі умови для усиновлення дітей народжених в Україні громадянами України. Як наслідок, громадянами України усиновлюється дітей майже стільки ж, як і іноземними громадянами, а дітей старшого віку іноземці всиновлюють в 4 рази більше ніж українці..

Поза увагою служб залишається діяльність опікунів та піклувальників, що призводить до порушень прав підопічних.

Для прикладу в 2009 році українські громадяни всиновили 2381 дитину, що майже на 1000 дітей більше, ніж 2005 року (1419 дітей) та на 15% більше в порівнянні з 2008 роком (2066).

В той же час, протягом 2009 року громадяни інших країн усиновили 1426 українських дітей. Це на 10% менше, ніж 2008 року – 1587 дітей та на 730 дітей (близько 30%) менше, ніж в 2005 році, коли іноземцями було усиновлено 2156 дітей.

При цьому з кожним роком збільшується різниця між кількістю усиновлених дітей наймолодшого віку на Батьківщині, та тих, яких усиновлюють іноземці. Так, в 2009 році українці усиновили 1712 дітей віком до трьох років, іноземці усиновили 313 дітей такого віку, тоді як в 2008 році ці цифри становили відповідно 1449 та 388, а в 2004 – відповідно 1196 та 1245 дітей. Співвідношення кількості дітей віком 4-7 років, усиновлених іноземцями і громадянами України, в 2009 році становить відповідно 465 та 316 дітей.

В той же час на офіційному обліку дітей, які можуть бути усиновлені, із близько 32 тисяч дітей 27 тисяч – діти, старші 7 років.

Відрадно, що в суспільстві з кожним роком зростає розуміння того, що діти 10-18 років так само потребують батьківської турботи і родини, як і малюки, і в цьому році ми маємо відчутне збільшення усиновлення дітей старшого віку українцями – 204 дітей 7-18 років було усиновлено ними в 2009 році проти 155 – в 2008-му», – зазначив Юрій Павленко.

Ще близько 800 дітей віком 7-18 років в 2009 році знайшли свої нові родини за кордоном2.

Залишається нерозв’язаною проблема дотримання прав усиновлених дітей та державного нагляду за піклуванням про них. Особливо гостро це питання стоїть для дітей усиновлених іноземними громадянами.

В ЗМІ зустрічаються не поодинокі повідомлення про знущання та жорстоке поводження з такими дітьми з боку їх іноземних усиновлювачів та батьків, наслідки якого посилюються неможливість з боку України державного захисту таких дітей.

У зв’язку з цим на нашу думку, при усиновленні таких дітей іноземними громадянами, держава Україна має залишати за собою право, і покладати відповідний обов’язок на їх усиновлювачів, про інформування державних органів України про стан таких дітей до досягнення ними повноліття.

 

 

9. Висновки

 

За результатами проведення моніторингу й виконання фахівцями Всеукраїнської громадської організації „Правозахисна організація „Спільна Мета” громадського Звіту щодо виконання Україною положень «Конвенції про права дитини» (ООН) встановлено, що стан реалізації положень Конвенції ООН про права дитини в Україні вкрай низький.

21 лютого 1990 року Україна підписала Конвенцію ООН про права дитини, що була ратифікована Постановою Верховної ради України 27.02.1991 та набула чинності 27 вересня 1991 року. Цією Конвенцією Україна взяла на себе широкі зобов’язання щодо забезпечення прав дитини на життя, ім’я, громадянство, індивідуальність, родину, свободу думки, совісті та релігії, освіту та належний рівень життя, захист від дискримінації й незаконного переміщення, від незаконного та свавільного втручання, захист від усіх форм фізичного, психологічного насильства, брутального поводження й експлуатації, в тому числі й сексуальної (ст. 19, 34). Кожні п’ять років держави-учасниці Конвенції зобов’язані подавати Комітету доповіді про вжиті заходи щодо виконання Конвенції.

Підготовлений Урядом України 193-сторінковий «Об’єднаний 3-й і 4-й періодичний Національний Звіт про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини», поданий в Комітет ООН восени 2010 року, хоча й охоплює проблематику Конвенції та містить широкий статистичний матеріал, не в повній мірі відображає реальний стан речей та не пропонує дієвих шляхів виконання Конвенції та забезпечення непорушності прав дитини.

В той же час, права дитини потребують особливого захисту з боку держави, що передбачено міжнародними документами та національним законодавством України. Проблеми, що стосуються дотримання прав дитини посилюються, в першу чергу через, відсутність системного підходу до створення дієвих процедур захисту прав дитини.

Декларуючи соціальні гарантії дітям, держава на сьогодні далеко не завжди забезпечує виконання елементарних завдань щодо дотримання мінімальних стандартів стосовно прав дитини. Наприклад, широко відомими є випадки насильства і жорстокого поводження з дітьми, незаконне залучення дітей до праці у найбрудніших сферах економічної діяльності (робота в порно- та секс-індустрії), торгівля дітьми і т.д.

Ситуація із забезпеченням прав дітей на охорону життя та здоров’я, опіку, піклування, усиновлення, освіту, майно, житло, захист від жорстокості та насильства залишається складною: стабільно високими є дитяча смертність, рівень захворюваності та дитячої інвалідності. Статистика свідчить, що сьогодні майже 80% дітей мають одне або кілька захворювань, лише 15-20% малюків народжуються цілком здоровими, у кожної третьої дитини фіксуються відхилення у фізичному або психічному розвитку, що порушує відповідно право дитини на здоров’я (ст. 23, 24 Конвенції ООН про права дитини).

Щорічно зростає кількість кримінальних справ, порушених правоохоронними органами за фактами злочинів, вчинених проти неповнолітніх. Майже половину з них становлять справи про невиконання батьками чи опікунами обов’язків щодо виховання та догляду за дітьми, біля 6 % – справи за фактами злочинів, вчинених службовими особами дитячих установ (порушення права дитини на опіку та відповідальність з боку батьків – ст. 18).

У 2010 році на 22 % більше зареєстровано злочинних проявів серед неповнолітніх, дві третини з яких становлять крадіжки. У вчинені злочинів брали участь 9,8 тис. неповнолітніх, із них кожний третій – учень або студент навчального закладу.

Крім того, не викоренене жорстоке поводження з дітьми (ст. 19 Конвенції), передусім у неблагополучних сім’ях, втягнення дітей у протиправну діяльність. Від злочинних посягань упродовж минулого та поточного років потерпіло понад 15 тис. неповнолітніх.

Не найкраща ситуація стосовно права дитини на освіту: упродовж двох років не виконуються вимоги законодавства щодо створення підрозділів з виховної роботи та позашкільної освіти. На сьогодні функціонує 19,5 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, які відвідує 4,2 млн. учнів. Через неналежне ведення обліку дітей шкільного віку, не охоплено освітою 1,6 тис. неповнолітніх, передусім тих, що мешкають у неблагополучних сім’ях.

Крім того, до нас, як представників громадської організації, неодноразово зверталися громадяни зі скаргами про неможливість навчання рідною мовою, отримання інформації, дискримінацію за мовною ознакою, що є порушенням статей 2, 8, 13, 14, 17, 19, 29, 30 Конвенції.

Місцевими органами влади не вживається належних заходів до збереження мережі закладів освіти: упродовж останніх п’яти років закрито та ліквідовано 2 тис. шкіл, з них 80 – у поточному році. Скорочуються гуртки та центри юнацької творчості. На сьогодні функціонує 1,5 тис. спортивних шкіл, де навчається лише 12% неповнолітніх.

Україна увійшла в п’ятірку країн — виробників дитячої порнографії та в десятку лідерів з її поширення. Цьому сприяє відсутність дієвої законодавчої бази і недостатнє залучення до боротьби інтернет-співтовариства. У 2008 році майже 80% дитячої порнографії було виготовлено в Росії, Білорусі, Україні і Молдові. Зокрема, за даними МВС, із 250 мільйонів зразків, конфіскованої з 1990 року дитячої порнографії, 12 мільйонів знято в Україні. За оцінками МВС, на постійній основі в цю діяльність залучено 12—15 тисяч українських дітей, здебільшого безпритульних і дітей з неблагополучних сімей. За даними фонду Internet Watch Foundation (IWF), 62% інтернет-сайтів, які поширюють дитячу порнографію, розміщено у США, 28% — у Росії і 2% — в Україні (сьоме місце у світі).

1 лютого 2010 року Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) оприлюднив результати дослідження «Комплексна оцінка масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні». Дослідження, проведене Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, виявило, що з опитаних дітей віком 14-18 років:

-11% показували своє голе тіло;

-7,8% займалися сексом за певну плату;

– 3,2% погоджувалися сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді.

Крім того, дослідження серед дітей з неблагополучних родин виявило: лише третина з опитаних дітей мають обох батьків; впродовж останніх трьох місяців лише 11,7% проживали з обома батьками;- більшість дітей (58,4%) описують свою сім’ю як дуже бідну, де часто немає грошей і їжі, внаслідок чого діти голодують, іноді жебракують і навіть вчиняють крадіжки; 31,8% опитаних дітей ніде не навчаються. Основні причини, через які вони не навчаються: відсутність цікавості до навчання (40,5%), замість навчання вимушені працювати (14,8%), батьки не дозволяють вчитися (8,9%).

Достатньо гостро постала проблема експлуатації дитячої праці, крім того, з’явилися нові форми використання неповнолітніх у найбрудніших сферах економічної діяльності. Ідеться про залучення неповнолітніх до торгівлі наркотиками, до виконання складних робіт (у приватних вугільних копальнях, на будівництві, у фермерських господарствах тощо), внаслідок чого ставляться під загрозу життя і здоров’я дитини.

Україна – одне з джерел для торгівлі людьми. Хоча справжній масштаб цієї проблеми невідомий, дані Міжнародної організації з міграції засвідчують, що значна кількість жертв торгівлі людьми – діти з сімей з низьким рівнем доходів, яких продають з метою сексуальної експлуатації чи примусової праці. За 2009 рік більш ніж на 20% зросла кількість зареєстрованих випадків торгівлі дітьми в Україні. Реальних випадків ймовірно ще більше. Найчастіше українських дітей продають у сексуальне рабство і для трудової експлуатації.

З дев’яти мільйонів українських дітей близько 65 000 живуть у державних інтернатних закладах. Серед головних причин відмов від дітей – бідність, безробіття батьків, девальвація сімейних і моральних цінностей, алкоголізм і споживання наркотиків. Занедбаність дітей також можна бачити у зростанні за останнє десятиріччя кількості дітей, які живуть і працюють на вулиці.

Насильство в сім’ї залишається одним із серйозних проявів порушення прав людини, не дивлячись на існування у цій сфері великої кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, серед яких Закони «Про попередження насильства в сім’ї», «Про охорону дитинства», відповідні статті Кримінального кодексу України, Державна програма з протидії торгівлі людьми в Україні на 2006-2010 роки. Насильство в сім’ї, незважаючи на те, чи є воно фізичним, економічним, сексуальним чи психологічним, є одним з найбільших порушень прав людини – права на життя та фізичну та психологічну недоторканість. Основними фактами, які стали відомими внаслідок проведення соціального дослідження стало те, що 44% населення України потерпали від насильства в сім’ї впродовж свого життя, причому 30% зазнавали насильства у дитячому віці. А близько половини тих, хто зазнавав насильства в дитячому віці, стикалися з ним і в дорослому житті.

Такий стан у сфері дотримання та захисту прав дитини в Україні певним чином обумовлений неналежним виконанням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, правоохоронними органами, керівниками навчальних закладів законів щодо запобігання правопорушенням серед дітей, захисту їх прав на освіту, створення належних умов для її здобуття, а тому потребує уваги з боку громадськості, яка має приймати участь в контролі за виконанням таких вимог з боку органів влади.

Громадськість має визнати факт її самоусунення від процесу контролю за прийняттям та реалізацією рішень органами влади та місцевого самоврядування.

В Україні дотепер відсутній єдиний орган, який би опікувався формуванням дитячої політики на державному рівні, координував би роботу всього комплексу питань, які стосуються захисту прав дітей від народження до досягнення відповідного віку;

Стан утримання дітей у державних закладах залишається незадовільним, а перевірки відносно їх діяльності є поверховою, оскільки здійснюється не незалежними експертами, а інспекторами тих самих відомств, яким вони підпорядковані;

Фактично відсутній механізм реалізації права дітей висловлювати власну думку з усіх питань, які їх безпосередньо стосуються, що, у свою чергу, негативно позначається на реальній участі дітей у прийнятті рішень;

Відсутній ефективний механізм координації та моніторингу, який дозволив би здійснювати систематичний та всебічний збір даних щодо дотримання Україною всіх положень законодавства України і взятих на себе міжнародних зобов’язань щодо прав дитини.

ЗМІ не приділяють достатньої уваги висвітленню проблем дітей та дитинства, підготовка публікацій та матеріалів носять поверховий та однобокий скандальний характер. ЗМІ переважно не контролюють і не висвітлюють діяльність правоохоронних органів за результатами виходу матеріалів журналістських розслідувань.

Нормативно-правові акти,

використані під час проведення дослідження:

 

1. Конституція України;

2. Конвенція ООН про права дитини;

3. Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” ;

4. Закон України “Про охорону дитинства”;

5.Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”;

6. Закон України “Про Державний бюджет України на 2006 рік”;

7.Закон України “Про Державний бюджет України на 2007 рік”;

8. Закон України „Про місцеві державні адміністрації”;

9. Закон України „Про місцеве самоврядування”;

10. Закон України “Про прожитковий мінімум”;

11.Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”;

12.Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженнями та похованням”;

13.Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”;

14. Закон України “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”;

15. Закон України “Про пенсійне забезпечення”;

16.Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”;

17. Сімейний кодекс України;

18. Цивільно-процесуальний кодекс України;

19.Указ Президента України №1086/2005 від 11.07.2005 „Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей”;

20.Постанова Верховної Ради України №2894-ІУ від 22.09.2005 „Про Рекомендації парламентських слухань „Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства”;

21.Постанова Кабінету Міністрів України №13 від 11.01.2007 „Деякі питання призначення і виплати допомоги сім’ям з дітьми”;

22.Постанова Кабінету Міністрів України № 565 від 26.04.2002 „Про затвердження Положення про прийомну сім’ю”;

23.Постанова Кабінету Міністрів України № 564 від 26.04.2002 „Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу”;

24.Постанова Кабінету Міністрів України № 106 від 06.02.2006 “Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом “гроші ходять за дитиною” у 2006 році”;

25.Постанова Кабінету Міністрів України № 956 від 12.07.2006 „Про проведення експерименту з призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають під опікою (піклуванням або у відповідних закладах, за принципом „гроші ходять за дитиною” (для Київської області);

26.Постанова Кабінету Міністрів України № 1751 від 27.12.2001 “Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми”;

27.Постанова Кабінету Міністрів України № 311 від 15.03.2006 “Деякі питання призначення і виплати допомоги сім’ям з дітьми”;

28.Постанова Кабінету Міністрів України № 186 від 22.02.2006 “Про підвищення рівня пенсійного забезпечення осіб із числа дітей-сиріт”;

29.Постанова Кабінету Міністрів України № 1498 від 29.09.2000 “Про затвердження типових положень про головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації і про управління праці та соціального захисту населення районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації”;

30.Постанова Кабінету Міністрів України № 1091 від 21.08.2001 “Про затвердження Положення про головного державного соціального інспектора та державного соціального інспектора”;

31.Постанова Кабінету Міністрів України № 823 від 25.08.2005 “Про затвердження Порядку надання одноразової допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення 18-річного віку”;

32.Постанова Кабінету Міністрів України № 226 від 5.04.1994 “Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”;

33.Постанова Кабінету Міністрів України №882 від 12.07.2004 “Питання стипендіального забезпечення”;

34.Розпорядження Кабінету Міністрів № 494-р від 26.09.2006 „Про затвердження додаткового розподілу обсягу субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях”;

35.Наказ Міністерства сім’ї, молоді та спорту України №1466 від 29.07.2005 „Про затвердження Порядку ведення банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”;

36.Наказ Міністерства сім’ї, молоді та спорту України №2115 від 22.06.2006 „Про затвердження форми звітності „Звіт про функціонування дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей” №1-дбст та Інструкції щодо її заповнення”;

37.Наказ Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України №34/166/131/88 від 26.05.1999 „Про затвердження Правил опіки та піклування”;

38.Наказ Міністерства праці та соціальної політики України №345 від 19.09.2006 „Про затвердження Інструкції щодо порядку оформлення і ведення особових справ отримувачів усіх видів соціальної допомоги”;

39.Наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 446 від 30.12.2005 “Про затвердження форми звітності №2 “Звіт про державну допомогу сім’ям з дітьми” та інструкції щодо її заповнення”;

40.Наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 14.12.2005 №415/869/710/719/3239 “Про затвердження Порядку виплати державної допомоги при народженні дитини в разі її влаштування до дитячого закладу (будинку дитини) на повне державне утримання”;

41.Наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту № 747/460 від 21.09.2004 „Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”;

42.Наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки України від 21.12.2005 № 3380 “Про затвердження Порядку передачі документації щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від органів управління освітою службам у справах неповнолітніх”;

43.Наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту № 838 від 17.03.2006 „Про затвердження Порядку інформування про призначення державної соціальної допомоги дітям-вихованцям дитячих будинків сімейного типу та прийомним дітям у прийомних сім’ях, грошового забезпечення батькам-вихователям та прийомним батькам чи припинення їх виплат у 2006 році”;

44.Наказ Міністерства освіти і науки України №763 від 17.11.2003 “Про затвердження норм матеріального та нормативів фінансового забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вихованців шкіл-інтернатів”.

Громадська організація

Правозахисна організація “Спільна Мета”

 

Human rights organization

“Common Goal”

Phone: E-mail:

+380509748341; +380442553635 common_goal2004@yahoo.com

Громадська організація „Правозахисна організація „Спільна Мета” заснована у грудні 2004 року в м. Житомирі. 10 грудня 2009 року на Установчих Зборах було прийнято рішення про реформування “Спільної Мети” у Всеукраїнську громадську організацію. Членами організації є 56 осіб – переважно молоді юристи, тренери з прав людини, фахівці та випускники міжнародних програм з 18 регіонів України. Ми представлені в АР Крим, м. Києві, Житомирській, Київській, Дніпропетровській, Івано-Франківській, Львівській, Полтавській, Сумській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій, Миколаївській, Одеській, Чернігівській областях.

Мета створення організації –  об’єднання громадських ініціатив для здійснення діяльності з побудови в Україні громадянського суспільства та правової держави, а також сприяння забезпеченню реалізації, захисту та затвердженню непорушності та невід’ємності конституційних та міжнародно-визнаних прав, свобод, та законних інтересів людини та громадянина.

Головними напрямками нашої діяльності є проведення антдидискримінаційних заходів, моніторинг дотримання прав і свобод людини в Україні відповідно до міжнародних стандартів та правова освіта громадян.

З 2005 року громадська організація «Правозахисна організація «Спільна Мета» проводить періодичні моніторинги виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини та підготовку альтернативних (громадських) звітів. Так, було підготовлено альтернативні державним громадські звіти “Щодо виконання Україною положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин” (2007 рік) та “Аналіз стану та зауваження щодо виконання Україною положень статті 30 Європейської соціальної хартії (переглянутої)” (2008 рік). Наразі, ми здійснюємо активний моніторинг «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» (Рада Європи), «Конвенції про права дитини» (ООН). Ми працюємо у контакті з провідним  національними та міжнародними інституціями в сфері прав людини.

З 2007 року “Спільна Мета” займається практичним захистом прав людини в державних органах та судовій системі, у 2009 році започатковано антикорупційну діяльність.

 

Завантажити в PDF

 

 

РОЗГЛЯД ДОПОВІДЕЙ, ПОДАНИХ ДЕРЖАВАМИ-УЧАСНИЦЯМИ

ВІДПОВІДНО ДО СТАТТІ 44 КОНВЕНЦІЇ Заключні зауваження:  Україна

Похожі записи: