Незважаючи на те, що від часу прийняття Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” №802-IV від 15.05.2003 р. минуло чотири роки, наразі не прийнято жодного законодавчого акту, спрямованого на реалізацію закріплених у Хартії положень. Понад те, у вітчизняному законодавстві відсутній законодавчий акт, який би визначав повноваження місцевих органів влади щодо визнання мов такими, які є поширеними на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць, що робить неможливою будь-яку ефективну діяльність щодо застосування Хартії.
Це зайвий раз демонструє як гостроту проблеми мов в Україні, так і неспроможність та небажання держави її вирішити. Адже в Україні багато відомих політиків і цілі політичні рухи та партії намагаються замовчати проблему мов, представити її як надуману й політично зумовлену – і це незважаючи на той факт, що щонайменше кожен четвертий громадянин України є представником національної меншини, і не менше 40% населення нашої країни щоденно використовує в спілкуванні інші, окрім української, мови. Наприклад, Президент України В. Ющенко вже після набуття чинності Хартією неодноразово особисто заявляв, що “тема регіональної мови як категорія, як визначення не існує ні в Конституції, ні у жодному законі України. Давайте моделювати мовну політику, виходячи з мовного поля України”[1]. І це навряд чи можна розцінити як необізнаність гаранта прав і свобод людини і громадянина з базовим вітчизняним законодавством у цій сфері, а скоріше як вказівку голови держави підлеглим чиновникам щодо невиконання Хартії. Тому пропонуємо Міністерству закордонних справ України та Генеральній прокуратурі України виконати вимоги ст. 6 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і допомогти Президенту України в цьому, адже у зазначеній статті сказано: “Сторони зобов’язуються дбати про те, щоб відповідні органи, організації та особи було поінформовано про права та обов’язки, визначені цією Хартією”.
Хоча прийняття “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” і стало помітним кроком України в галузі забезпечення культурних прав людини на використання рідної мови, але системні дії значної частини українських політичних діячів і держави цілком знівельовують цінність цього акту. Адже від першого дня вкрай непослідовна українська влада, обличчя якої змінювалися частіше, ніж українці встигали їх запам’ятовувати, була послідовна та спадкова в одному – намаганні звести нанівець можливості для мовних меншин, які відкривалися з набуттям чинності цим документом.
Загалом потрібно пригадати, що прийняття цього важливого документу відбувалося в Україні зі значними ускладненнями. І, як не прикро визнавати, головним принципом, яким керувалася Держава під час цього процесу, стало не прагнення покращити ситуацію з правами мовних меншин, а необхідність зробити вигляд виконання взятих на себе зобов’язань для вступу в Раду Європи. Адже серед зобов’язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи (висновок № 190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи), знаходимо пункт 12.vii., де зазначено: “… протягом одного року з моменту вступу підписати та ратифікувати Європейську хартію регіональних мов або мов меншин…”.
І такий підхід чітко простежується в тому, в якому вигляді Україна ратифікувала Хартію. Адже відповідно до п. 2 ст. 2 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин держава має ратифікувати щонайменше 35 пунктів частини ІІІ Хартії “Заходи, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті…”. І Україна виконала цю вимогу, але обрала для ратифікації виключно декларативні пункти. Тобто такі, щодо яких майже не потрібно здійснювати жодних заходів державної підтримки чи сприяння. Таким чином Україна хоча й ратифікувала Хартію, проте не взяла на себе жодних вагомих зобов’язань щодо покращення ситуації з регіональними мовами та мовами меншин.
Цей документ, який за кодифікацією Ради Європи значиться під номером 148, був відкритий для підписання та приєднання для країн-членів Ради Європи з 05.11.1992 р., набув загальної чинності 01.03.1998 р. після приєднання до нього п’ятої країни відповідно до вимог статті 19 Хартії. Вперше Верховна Рада України прийняла Закон №1350-XIV “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.”. Але через порушення процедури його підписання (Президент України Л. Кучма відмовився підписати прийнятий парламентом закон, і він був оприлюднений за підписом Голови Верховної Ради України) Конституційний Суд України своїм Рішенням №9-рп від 12 липня 2000 року скасував цей закон. Вдруге Хартію ратифіковано Законом України від 15.05.2003 р. №802-IV “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”. Проте ще 2 роки Україна не передавала документи про ратифікацію Хартії в секретаріат Генерального секретаря Ради Європи і зробила це лише 19 вересня 2005 року. Тому Європейська хартія регіональних мов або мов меншин набула чинності для України з 1-го січня 2006 року. Й наразі відповідно до ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” №1906-IV від 29.06.2004 р. є частиною національного законодавства, яка у випадку конфліктності норм має домінуюче становище перед іншими Законами України.
В Україні відповідно до п. 2 Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” №802-IV від 15.03.2003 р. положення Хартії застосовуються до таких мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Разом із тим, за інформацією Всеукраїнського перепису населення в Україні проживало 10,9 млн. осіб (або 22,2% від загальної чисельності населення) – представників понад 130 національностей.
При цьому чисельність, питома вага та географічне проживання носіїв регіональних мов та мов меншин неоднорідні.
Росіяни розселені територією України досить нерівномірно. Крім Автономної Республіки Крим і Севастопольської міськради, де частка росіян становить відповідно 58,3% і 71,6% усіх жителів, найбільша їх кількість проживає у Донецькій (1844,4 тис. осіб або 14,2% від усієї кількості), Луганській (991,8 тис. осіб або 11,9%), Харківській (742,0 тис. осіб або 8,9%), Дніпропетровській (627,5 тис. осіб або 7,5%), Одеській (508,5 тис. осіб або 6,1%) та Запорізькій (476,7 тис. осіб або 5,7%) областях. Питома вага росіян стосовно всього населення в цих регіонах також є високою і коливається від 17,6% в Дніпропетровській області до 39,0% – в Луганській.
Загалом на зазначених територіях мешкає 54,3% (5,2 млн.) усіх українських росіян, а з урахуванням Автономної Республіки Крим і Севастопольської міськради цей показник становить 71,7% (6,6 млн.).
Серед інших областей тільки у Миколаївській, Херсонській, Сумській, Полтавській та Київській кількість росіян перевищує 100 тис. осіб у кожній, а їх частка дорівнює 6–14%; у решті областей як абсолютна, так і відносна кількість росіян серед населення цих регіонів є незначною і коливається від 1,2% в Тернопільській до 3,6% у Львівській області. У місті Києві росіян налічується 337,3 тис. осіб або 13,1% усіх мешканців.
Мову своєї національності вважають рідною 95,9% росіян.
Необхідно відзначити той факт, що російську мову не можна вважати звичайною мовою національної меншини в Україні. По-перше, згідно з офіційними даними перепису населення, кількість носіїв цієї мови перевищує 13,5 мільйони осіб, що становить більше 28% від загальної кількості громадян України. По-друге, у значній кількості адміністративно-територіальних одиниць російська мова є мовою більшості їх населення. Враховуючи вищезазначене, ми вважаємо, що статус, який має російська мова в Україні, не відповідає ситуації, яка склалася в мовній сфері. Крім того, опитування громадської думки показують, що половина українців схвально ставляться до надання російській статусу другої державної мови.
Таким чином, вважаємо за необхідне зазначити, що питання зміни статусу російської мови в Україні фактично виходить за рамки обговорення виконання нашою країною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та має стати предметом окремої дискусії. Але в рамках цієї доповіді ми аналізуватимемо стан виконання Україною положень Хартії щодо російської мови як такої, що має статус регіональної мови.
Білоруси посідають третє місце за чисельністю та нараховують 275,8 тис. осіб (0,6% від загальної кількості населення).
Білоруси проживають досить рівномірно по всій території України. Найбільша ж їх частка проживає у Донецькій області – 44,5 тис. осіб (16,1%).
Характерним для них є дисперсне розселення в усіх областях України. Зокрема, в Дніпропетровській області проживає 29,5 тис. осіб (0,8%), Автономній Республіці Крим – 29,2 тис. осіб (1,4%), Луганській області – 20,5 тис. осіб (0,8%), місті Києві – 16,5 тис. осіб (0,6%), Харківській області – 14,7 тис. осіб (0,5%), Одеській – 12,7 тис. осіб (0,5%), Запорізькій – 12,6 тис. осіб (0,7%), Рівненській – 11,8 тис. осіб (1%), Київській – 8,6 тис. осіб (0,5%), Миколаївській – 8,3 тис. осіб (0,7%), Херсонській – 8,1 тис. осіб (0,7%), Чернігівській – 7,1 тис. осіб (0,2%), Полтавській – 6,3 тис. осіб (0,4%),
місті Севастополі – 5,8 тис. осіб (1,6%), Кіровоградській області – 5,5 тис. осіб (0,5%), Львівській – 5,4 тис. осіб (0,2%), Житомирській – 4,9 тис. осіб (0,4%), Сумській – 4,3 тис. осіб (0,3%), Черкаській – 3,9 тис. осіб (0,3%), Вінницькій – 3,1 тис. осіб (0,2%), Волинській – 3,2 тис. осіб (3,2%), Хмельницькій – 2,7 тис. осіб (0,2%), Івано-Франківській – 1,5 тис. осіб (0,1%) та Чернівецькій – 1,4 тис. осіб (0,2%).
Мову своєї національності вважають рідною 19,8% білорусів, українську мову – 17,5% , російську – 62,5%.
Болгари.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні проживає 204,6 тис. осіб (0,4%) болгарської національності. Найбільша кількість їх розселена в областях: Одеській – 150,6 тис. осіб (6,1%), Запорізькій – 27,7 тис. осіб (1,4%), Миколаївській – 5,6 тис. осіб (0,4%), Кіровоградській – 2,2 тис. осіб (0,2%) та Херсонській – 1 тис. осіб (0,1%). Болгари проживають компактно в Арцизькому – 20,1 тис. осіб (39,0%), Болградському – 45,6 тис. осіб (60,8%), Татутинському – 16,9 тис. осіб (37,5%) районах.
Мову своєї національності вважають рідною 64,2% болгарів, українську – 5%, російську – 30,3%.
Гагаузи.
В Україні проживає 31,9 тис. осіб (0,1%) гагаузької національності.
В Одеській області чисельність гагаузів складає 27,6 тис. осіб (1,1%). Більшість їх мешкає в Болградському, Кілійському та Ренійському районах Одеської області.
Мову своєї національності вважають рідною 71,5% гагаузів, українську – 3,5%, російську – 22,7%.
Греки.
В Україні проживає 91,5 тис. греків (0,2%). З них 77,5 тис. або близько 85% компактно проживають у Донецькій області, зокрема у м. Маріуполь. На території Автономної Республіки Крим проживає 2,8 тис. осіб (0,1%), у Запорізькій області – 2,2 тис. осіб (0,1%), Одеській – 2,1 тис. осіб (0,1%) грецької національності. В решті регіонів їх кількість складає від 1 тис. до 19 тис. осіб у м. Севастополь.
Мову своєї національності вважають рідною 6,4% греків, українську – 4,8%, російську – 88,5%.
Кримські татари.
В Україні проживає 248,2 тис. кримських татар (0,5%). Це четверта за чисельністю етнічна спільнота України. 243,4 тис. кримських татар проживають в Автономній Республіці Крим, що складає 98,1% всієї їх кількості. Крім того, вони проживають у Херсонській області, де їх нараховується 2 тис. осіб (0,2%) та у м. Севастополь – 1,8 тис. осіб (0,5%).
Мову своєї національності вважають рідною 92% кримських татар, українську – 0,1%, російську – 6,1%.
Молдовани – одна з трьох найчисельніших національних меншин в Україні, поряд із росіянами та білорусами. На сьогодні в Україні проживає 258,6 тис. осіб (0,5%) молдовської національності. Майже 74% молдован – це жителі Одеської (123,7 тис. осіб або 47,8%) та Чернівецької (67,2 тис. осіб або 26%) областей. Зокрема, представники молдовського етносу компактно проживають у Ізмаїльському – 15,0 тис. осіб (або 27,8%) та Кенійському – 19,9 тис. осіб (або 49,0%) районах Одеської області.
Крім того, молдовани розселені у Миколаївській області – 13,1 тис. осіб (1%), Кіровоградській – 8,3 тис. осіб (0,7%), Донецькій – 7,1 тис. осіб (0,1%), Херсонській – 4,1 тис. осіб (0,4%), Дніпропетровській – 4,4 тис. осіб (0,1%), Автономній Республіці Крим – 3,7 тис. осіб (0,2%), Вінницькій області – 2,9 тис. осіб (0,2%), Полтавській – 2,5 тис. осіб (0,2%), Харківській – 2,4 тис. осіб (0,1%) областях та місті Києві – 1,9 тис. осіб (0,1%). В решті регіонів нараховується від 300 осіб до 1,6 тис. осіб молдовської національності.
Мову своєї національності вважають рідною 70% молдован, українську – 10,7%, російську – 17,6%.
Німці.
В Україні проживає 33,3 тис. німців (0,1%). Близько 59% усіх німців проживають у шести регіонах країни: в Донецькій – 4,6 тис. осіб (0,1%), Дніпропетровській – 3,8 тис. осіб (0,1%), Запорізькій – 2,2 тис. осіб (0,1%), Одеській – 2,9 тис. осіб (0,1%), Закарпатській – 3,6 тис. осіб (0,3%) областях та Автономній Республіці Крим – 2,5 тис. осіб (0,1%). У трьох областях – Луганській, Херсонській і Миколаївській – їх кількість перевищує одну тисячу в кожній області.
Мову своєї національності вважають рідною 12,2% німців, українську – 22,1%, російську – 64,7%.
Поляки.
В Україні проживає 144,1 тис. поляків (0,3%). Найбільше їх проживає в Житомирській – 49 тис. осіб (3,5%), Хмельницькій – 23 тис. осіб (1,6%), Львівській – 18,9 тис. осіб (0,7%), Тернопільській – 3,8 тис. осіб (0,2%), Вінницькій – 3,7 тис. осіб (0,2%), Чернівецькій – 3,3 тис. осіб (0,4%), Київській – 2,8 тис. осіб (0,2%) та Рівненській – 2 тис. осіб (0,2%) областях, в Автономній Республіці Крим – 3,8 тис. осіб (0,2%) та місті Києві – 6,9 тис. осіб (0,3%).
Мову своєї національності вважають рідною 12,9% поляків, українську – 71%, російську – 15,6%.
Румуни.
В Україні проживає 151 тис. румунів (0,3%), з них 114,6 тис. (12,5%) румунів проживає в Чернівецькій області; 32,1 тис. осіб (2,6%) – в Закарпатській області, інші розселені дисперсно в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській областях, в м. Київ, де їх кількість складає від 50 до 724 осіб.
У Чернівецькій області румуни компактно проживають у Герцаївському (28,2 тис. осіб або 94%) і Глибоцькому (66,2 тис. осіб або 67%) районах, а також складають значну частину населення Сторожинецького (33,7 тис. осіб або 37,5%), Хотинського (5,4 тис. осіб або 7,1%) районів та м. Чернівці – 13,0 тис. осіб (7,5%).
Мову своєї національності вважають рідною 91,7% румунів, українську – 6,2%, російську – 1,5%.
Словаки.
В Україні проживає 6,4 тис. словаків (0,01%).
Переважна більшість словаків проживає в Закарпатській області – 5695 осіб (9,1%). Місця їхнього компактного проживання – у мм. Ужгород та Мукачево, смт. В. Березний, селах: Сторожниця, Антонівка, Глибоке, Середнє Ужгородського району, Тур’я-Ремета Перечинського району, Родникова Гута Свалявського району, селищі Довге Іршавського району.
Поза межами Закарпаття найчисельніші громади словаків проживають у містах Києві та Львові, у Рівненській, Волинській, Дніпропетровській, Донецькій та Одеській областях.
Мову своєї національності вважають рідною 2633 словаків (41,2%), українську – 2665 (41,7%), російську – 335 (5,2%).
Угорці.
В Україні проживає 156,6 тис. угорців (0,3%). Угорці посідають п’яте місце за чисельністю серед національних меншин України.
Найбільша їх кількість мешкає в Закарпатській області – 151,5 тис. (12,1%). Зокрема, в м. Ужгород проживає 8 тис. осіб (6,9%), м. Берегове – 12,8 тис. осіб (48,1%), м. Мукачево – 7 тис. осіб (8,5%), м. Хуст – 1,7 тис. осіб (5,4%); у Берегівському районі – 41,2 тис. осіб (76,1%), Виноградівському – 30,9 тис. осіб (26,2%), Іршавському – 1 тис. осіб (0,1%), Мукачівському – 12,9 тис. осіб (12,7%), Рахівському – 2,9 тис. осіб (3,2%), Свалявському – 400 осіб (0,7%) та Тячівському районі – 5 тис. осіб (2,9%).
Найбільш компактно угорське населення розселене в Берегівському, Виноградівському, Мукачівському районах та м. Берегове.
Мову своєї національності вважають рідною 95,4% угорців, українську – 3,4%, російську – 1%.
Територіально більш компактно розселені кримські татари – 98,1% в Автономній Республіці Крим і 0,8% в Херсонській області; 96,8% угорців компактно проживають у Закарпатській області; 86,5% гагаузів – в Одеській області; 84,7% греків – у Донецькій області; 75,9% румунів – у Чернівецькій області та 21,3% – у Закарпатській області; 73,7 % болгар в Одеській області.
Мову своєї національності як рідну найбільше зберегли угорці (95,4%), кримські татари (92,0%), румуни (91,7%), гагаузи (71,5%), молдовани (70,0%), болгари ( 64,1%).
Найменша питома вага осіб, які рідною мовою назвали мову своєї національності, серед євреїв (13,1%), греків (6,4%), німців (12,2%), поляків (12,9%), білорусів (19,8%).
Але потрібно мати на увазі, що при визначенні самого поняття “носій регіональної мови або мови меншин” державою не було проведено жодного спеціального дослідження, не було розроблено науково обґрунтованої методології визначення цих понять, і вся статистична інформація подається лише на підставі загального перепису населення 2001 року.
До нетериторіальних мов, які використовуються на території України і обов’язки щодо захисту яких взяла на себе наша держава, можна віднести єврейську.
В Україні проживає 103,6 тис. євреїв (0,2% від загальної чисельності населення). Найбільше євреїв проживають у м. Київ – 18 тис. осіб, у Дніпропетровській (13,8 тис. осіб або 0,4%) та Одеській (13,4 тис. осіб або 0,5%) областях. Крім того, місцями найбільшого поселення євреїв є Харківська – 11,6 тис. осіб (0,4%) та Донецька – 8,8 тис. осіб (0,2%) області. В 16 інших регіонах їх нараховується від 1 до 4 тис. осіб, а у 6 областях – Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Сумській і Тернопільській – менше тисячі осіб у кожній області.
Мову своєї національності вважають рідною 3,1% євреїв, українську – 13,4%, російську – 83% євреїв.
До цього часу не створено жодного державного органу або не визначено органу в системі центральних органів виконавчої влади, наділеного повноваженнями координації та контролю за станом імплементації положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та захистом і розвитком цих мов. Наразі реалізацію положень Хартії покладено на понад 10 органів державної влади різної компетенції та рівнів. Зокрема, до компетенції Міністерства освіти України належить реалізація статті 8. Освіта. Пункту 1. Підпункту а) (ііі), підпункту b) (iv); підпункту с) (iv); підпункту d) (iv); підпункту е) (ііі); підпункту f) (ііі), підпункту (g); підпункту (h); підпункту (i) та Пункту 2; до компетенції Мін’юсту, Верховного Суду, Прокуратури України – Стаття 9. Судова влада. Пункт1. Підпункт а) (ііі); підпункт b) (ііі); підпункт с) (ііі). Пункт 2. Підпункт с). Пункт 3; до компетенції Ради міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій – Стаття 10. Адміністративні органи та публічні послуги; до компетенції Держкомтелерадіо – Стаття 11. Засоби масової інформації. Пункт 1. Підпункт а) (ііі); підпункт в) (іі); підпункт с) (іі); підпункт d); підпункт е) (і); підпункт (g). Пункт 2. Пункт 3; до компетенції МКТ – Стаття 12. Культурна діяльність та засоби її здійснення. Пункт 1. Підпункт а); підпункт в); підпункт с); підпункт d); підпункт f); підпункт (g). Пункт 2, Пункт 3; до компетенції Мінекономіки – Стаття 13. Економічне та соціальне життя. Пункт 1. Підпункт b. Підпункт с; до компетенції МЗС – Стаття 14. Транскордонні обміни. Підпункт а), Підпункт b).
При цьому кошти за бюджетною програмою 5321080 “Заходи з реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” на підтримку й розвиток 13 мов національних меншин виділялися Державному комітету України у справах національностей та релігій (раніше – Державному комітету у справах національностей та міграції). Так, у 2005–2006 рр. було виділено 900 тис. грн., а відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 2007 рік” на 2007 передбачено 963,0 тис. грн.
Але розподіл цих коштів виглядає нелогічним і таким, що не відповідає духу Хартії.
|
Мовна меншина |
Чисельність, осіб |
Виділено державної допомоги, тис. грн.[2] |
| Болгарська |
204,6 |
387 |
| Білоруська |
275,8 |
0 |
| Гагаузька |
31,9 |
0 |
| Грецька |
91,5 |
118,3 |
| Єврейська |
103,6 |
394 |
| Кримськотатарська |
248,2 |
527 |
| Молдовська |
258,6 |
20 |
| Німецька |
33,3 |
25 |
| Польська |
144,1 |
339,4 |
| Російська |
13500 |
60 |
| Румунська |
151 |
745 |
| Словацька |
6,4 |
0 |
| Угорська |
156,6 |
124,3 |
Тобто, румунська мовна меншина, яка менша у понад ніж 84 рази від російської, отримала в 12 раз більшу державну допомогу, а білоруська (друга за чисельністю), гагаузька та словацька меншини взагалі нічого не отримали.
Можна констатувати, що відсутня вертикаль звітності та реальної відповідальності за витрачені кошти.
Тому, навіть після прийняття Хартії, найвагоміший внесок у підтримку й розвиток регіональних мов та мов меншин здійснюють неурядові громадські організації та національні товариства за кошти благодійників.
Хоча наша держава взяла на себе зобов’язання, встановлені статтею 6 Хартії, але аналіз здійснених витрат на реалізацію її положень дозволяє стверджувати, що державою не вжито ефективних заходів з інформування органів, організацій та громадян щодо прав і обов’язків, визначених Хартією.
За весь час ані копійки не було витрачено на виконання вимог статті 6 Хартії – здійснення заходів щодо інформування громадськості та державних органів про права та обов’язки, визначені Хартією. Це додатково ілюструє той факт, що державою провадиться політика свідомого замовчування та непоінформування громадськості щодо прав, яких надає Хартія мовам меншин.
Українське суспільство переважно не поінформоване про можливості для мовних меншин, що надаються Хартією. Навіть гарант прав і свобод людини і громадянина – Президент України – не знає, що ратифікована Україною Європейська хартія регіональних мов або мов меншин імплементувала у вітчизняне законодавство поняття “регіональна мова”.
Стаття 7 Хартії передбачає 9 принципів, із якими кожна держава, яка надіслала ратифікаційні грамоти, має узгоджувати свою політику, законодавство та практику.
Проаналізувавши ситуацію, яка склалася в сфері мовної політики, можна зазначити, що не всі принципи виконуються Україною.
Так, наприклад, пунктом b статті 7 передбачено принцип поваги до кордонів кожної географічної місцевості, де використовується регіональна мова або мова меншини, аби чинний або новий адміністративний поділ не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини. Проте, існуючий адміністративно-територіальний поділ України було розроблено ще за часів існування Радянського Союзу, коли зумисне не приділялося уваги проблемі національних меншин (загальновідомо, до чого це призвело). У 2005 році в Україні було ініційовано початок адміністративно-територіальної реформи, але положення її концепції жодним чином не враховують можливості створення районів, у яких представники національних меншин становитимуть значну частку населення, що дозволить реалізовувати в таких районах більшу кількість заходів із підтримки регіональних мов.
Пункти c та d цієї ж статті передбачають необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин із метою їх збереження, а також сприяння використанню регіональних мов або мов меншин, в усній та письмовій формі, у суспільному та приватному житті і/або заохочення такого використання. Проте, Україна так і не здійснила імплементації положень Хартії у внутрішнє законодавство, а фінансування заходів, спрямованих на реалізацію цілей Хартії, відбувається непрозоро, безсистемно та на дуже низькому рівні. Ці вагомі обставини унеможливлюють здійснення справді рішучих заходів щодо реалізації Хартії в Україні.
Це ж саме можна сказати і щодо пункту e, який передбачає підтримання і розвиток відносин із питань, які охоплює Хартія, між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, та іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або схожій формі, а також започаткування культурних стосунків із іншими групами населення держави, що використовують різні мови.
Пункти f, g та h передбачають створення належних умов для функціонування регіональних мов у сфері освіти та науки. Але, аналізуючи ситуацію в сфері освіти, можна дійти висновку, що політика України спрямована не на забезпечення таких умов, а якраз на витіснення регіональних мов із цих сфер та на заміщення їх виключно українською мовою.
Щодо Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, вважаємо за необхідне зазначити таке.
Відповідно до пункту 4 цього Закону, який набрав чинності 1-го січня 2006 року, положення пунктів та підпунктів статей 8–14 Хартії застосовуються однаковою мірою до всіх тринадцяти регіональних мов, визначених у статті 2 цього ж Закону.
Необхідно зазначити, що однаковий рівень захисту не є виправданим та адекватним тій ситуації, яка склалася в Україні в мовній сфері, оскільки носії російської мови мають значне представництво в усіх регіонах нашої країни, а представники інших – проживають лише на окремих територіях. Таке виключне положення російської мови було підтверджене Верховною Радою України при прийнятті Конституції України, абзац 3 статті 10 якої передбачає:
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Це також підтверджують статистичні дані перепису населення, який мав місце в Україні в 2001 році. Але, незважаючи на це, парламент України прийняв рішення про обрання однакових підпунктів статей 8–14 Хартії для всіх тринадцяти мов, які отримали статус регіональних, що не має жодного логічного пояснення.
Даний закон фіксує максимально звужене правове поле функціонування російської мови, забезпечуючи їй підтримку на рівні інших національних мов, що суперечить цілям Хартії, відповідно до яких зобов’язання держави із захисту мов меншин повинні бути тим більшими, чим більшою є чисельність представників тієї або іншої мовної групи.
Одразу необхідно зазначити, що даний закон є прямим порушенням ст. 22 Конституції України, яка не допускає звуження змісту й обсягу утверджених прав і свобод; а обсяг положень Хартії, які Україна зобов’язалася виконувати, істотно менший, ніж у чинному Законі України “Про мови в Українській РСР” від 28.10.1989 р.. Прийняття Хартії в існуючому вигляді ще раз продемонструвало нетолерантне ставлення до російської та інших мов з боку української офіційної влади та політичної еліти.
Крім того необхідно відзначити, що пункт b статті 1 Хартії визначає такий термін як “територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншин”. Він окреслює географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різноманітних охоронних та заохочувальних заходів.
Але в Україні не визначено території використання кожної з тринадцяти регіональних мов і не закріплено законодавчо порядок такого визначення. На нашу думку, вчинення таких дій дозволило б здійснити вибір підпунктів статей 8–14 Хартії таким чином, щоб вони відповідали регіональному представництву та кількісному складу носіїв різних регіональних мов. Такий підхід до ратифікації Хартії сприяв би досягненню її цілей більшою мірою, ніж підхід, обраний Україною в 2003 році.
Отже, обрання однакових пунктів щодо всіх мов та відсутність визначеності території застосування положень Хартії призвели до того, що всі регіональні мови отримали однаковий МІНІМАЛЬНИЙ рівень захисту на території всієї України.
Станом на час складання цієї доповіді статус регіональних мов та мов меншин в Україні абсолютно не визначений в Конституції України, в процесуальних кодексах та законах:
- Кримінально-процесуальний кодекс України 1960.12.28;
- Господарський процесуальний кодекс України №1798-XII 1991.11.06;
- Цивільний процесуальний кодекс України №1618-IV 2004.03.18;
- Кодекс адміністративного судочинства України №2747-IV 2005.07.06;
- Закон України “Про статус суддів” № 330-XIV 1998.12.22;
- Закон України “Про вибори Президента України” № 474-XIV 1999.03.05;
- Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” №2493-III 2001.06.07;
- Закон України “Про освіту” № 1060-XII 1991.05.23;
- Закон України “Про позашкільну освіту” № 1841-III 2000.06.22;
- Закон України “Про дошкільну освіту” № 2628-III 2001.07.11;
- Закон України “Про загальну середню освіту” № 651-XIV 1999.05.13;
- Закон України “Про вищу освіту” № 2984-III 2002.01.17;
- Закон України “Про мови в Українській РСР” № 8312-XI 1989.10.28;
- Закон України “Про телебачення і радіомовлення” № 3759-XII 1993.12.21;
- Закон України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” № 1490-III 2000.02.22;
- Закон України “Про нотаріат” № 3425-XII 1993.09.02;
- Закон України “Про банки і банківську діяльність” № 2121-III 2000.12.07;
- Закон України “Про третейські суди” № 1701-IV 2004.05.11;
- Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV 2003.07.09;
- Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” № 755-IV 2003.05.15;
- Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” № 1667-IV 2004.04.06;
- Закон України “Про вибори народних депутатів України” № 1665-IV 2004.03.25;
- Закон України “Про географічні назви” № 2604-IV 2005.05.31;
- Закон України “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” № 3164-IV 2005.12.01;
- Закон України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” № 353-XIV 1998.12.23;
- Закон України “Про угоди про розподіл продукції” №1039-XIV 1999.09.14;
- Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” № 621/97-ВР 1997.11.05;
- Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” №752-XIV 1999.06.16;
- Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” № 3688-XII 1993.12.15;
- Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” № 1587-III 2000.03.23;
- Закон України “Про національні меншини в Україні” №2494-XII 1992.06.25;
- Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” №3689-XII 1993.12.15;
- Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” №3687-XII 1993.12.15;
- Закон України “Про охорону прав на сорти рослин” № 3116-XII 1993.04.21;
- Закон України “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції” № 468/97-ВР 1997.07.17;
- Закон України “Про податок з доходів фізичних осіб” № 889-IV 2003.05.22;
- Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” №539/97-ВР 1997.09.23;
- Закон України “Про видавничу справу” №318/97-ВР 1997.06.05;
- Закон України “Про Збройні Сили України” №1934-XII 1991.12.06;
- Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність” №1955-IV 2004.07.01;
- Закон України “Про обіг векселів в Україні” №2374-III 2001.04.05;
- Закон України “Про Конституційний Суд України” №422/96-ВР 1996.10.16;
- Закон України “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” №331-XIV 1998.12.22;
- Закон України “Про безпечність та якість харчових продуктів” №771/97-ВР 1997.12.23;
- Закон України “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну” №332-XIV 1998.12.22;
- Закон України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” №330-XIV 1998.12.22
Від моменту ратифікації Хартії та набрання нею чинності для України положення зазначених законів, які регулюють порядок використання мов, майже не змінювалися. Тобто, говорити про те, що Україна якимось чином намагалася імплементувати положення Хартії у внутрішнє законодавство, немає жодних підстав. Понад те, деякі положення законів, які були прийняті після ратифікації, передбачають звуження сфери використання регіональних мов та мов меншин.
У 2006 році у місцевих радах південних та східних регіонів склалася сприятлива ситуація для прийняття рішень щодо реалізації положень Хартії на територіях цих рад. Рішення представників територіальних громад цілком та повністю базувалися та відповідали положенням та духу Хартії, хоча й не змінювали правове регулювання мовної сфери кардинально. Але, як буде зазначено далі, навіть такі незначні спроби регіональної влади зрушити з місця питання захисту та розвитку регіональних мов зустріли масований спротив центральної влади, яка за допомогою прокуратури та судів України скасовувала ці рішення, а саме:
25 квітня – Луганська область (2 червня Луганська обласна рада відхилила протест прокурора області на це рішення, Ленінський районний суд Луганська залишив без розгляду позов обласної прокуратури);
18 травня – Донецька область (у листопаді 2006 року Ворошиловський районний суд Донецька скасував рішення облради. 19 лютого 2007 року Апеляційний суд Донецької області повернув російській мові статус регіональної в Донецькому регіоні);
26 травня – Миколаївська область (суд відмовився прийняти позов прокурора щодо оскарження даного рішення, Печерський райсуд повторно відмовився прийняти аналогічний позов, 13 березня 2007 Апеляційний суд Миколаївської області все ж таки скасував рішення облради);
3 червня – Харківська (Печерський районний суд Києва відмовився прийняти позов із оскарження цього рішення);
22 червня – Запорізька (7 липня облрада відхилила протест прокурора на це рішення);
6 липня – Херсонська (скасоване 17 листопада 2006 року).
Місцевими міськрадами було надано статус регіональної мови російській мові також у таких містах України:
6 березня – м. Харків (міськрада відхилила протест прокурора, а 6 лютого 2007 року обласний Апеляційний суд відмовив у задоволенні скарги прокурора, залишивши рішення чинним на території міста Харкова);
26 квітня – м. Севастополь (6 червня міськрада відхилила протест прокурора і залишила рішення в силі. У 2007 році Севастопольська міськрада прийняла програму розвитку російської мови в місті, відповідно до якої передбачається використання російської мови в роботі органів міського самоврядування і держадміністрації, публікацію ними офіційних документів російською мовою, використання її на офіційних зборах, у публічних виступах, створення радіостанцій і телевізійних каналів із російською мовою мовлення);
24 травня – м. Дніпропетровськ (скасоване 20 липня 2006 року);
26 травня – м. Донецьк (скасоване районним судом 14 листопада 2006 року, рішення про скасування підтверджене 15 січня 2007 року Апеляційним судом Донецької області);
28 травня – м. Ялта;
30 травня – м. Луганськ;
5 липня – м. Запоріжжя (28 липня міськрадою відхилений протест прокурора, але скасоване 1 листопада 2006 року);
21 червня – м. Кривий Ріг (скасоване 11 жовтня 2006 року);
28 червня – м. Алушта (міська рада оголосила російську мову робочою мовою законодавчих зборів міста та його виконавчих органів);
5 липня – Одеська облрада ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин і оголосила російську мову мовою міжнаціонального спілкування на території Одеської області.
Парламент Криму своїм рішенням від 18 жовтня 2006 року підтримав проекти 14 законів, які перебувають на розгляді парламенту України та покликані привести законодавство України у відповідність до норм Хартії.
Наприкінці січня 2007 року Луганська обласна рада прийняла звернення до Верховної Ради України з проханням законодавчо визначити механізм реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
1 лютого 2007 року аналогічне рішення підтримала міськрада Миколаєва.
Прокуратура оскаржувала рішення місцевих рад на тій підставі, що порядок використання мов на території України визначається виключно законами, а місцеві ради не мають повноважень у цій сфері.
Щодо загального законодавства, що регулює порядок використання мов, необхідно зазначити таке.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює порядок використання мов в Україні, є Конституція, стаття 10 якої визначає:
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Крім того, ще 1 листопада 1991 року була прийнята Декларація прав національностей (Постанова № 1771-XII), у якій зазначається, що Українська держава забезпечує своїм громадянам право вільного використання російської мови. У регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. А 25 червня 1992 року Президент України підписав Закон України “Про національні меншини в Україні” (№ 2494-XII). Даний закон передбачав використання мов національних меншин поряд із українською у роботі органів державної влади, громадських органів, об’єднань, підприємств і організацій у місцях проживання даних меншин (ст. 8).
14 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення №10-рп/99 у справі за конституційними поданнями про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У рішенні Конституційний Суд зазначив, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Конституцією України статус державної мови надано українській мові.
Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, є насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п’ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами.
Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Згідно з чинним Законом Української РСР “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.
Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську – мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.
Враховуючи вищезазначене, Конституційний Суд України в резолютивній частині свого рішення зазначив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, потрібно розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України).
“Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.”
Отже, стаття 10 Конституції визнає та гарантує право на вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин у відповідності до законів України. Але рішення Конституційного Суду щодо тлумачення цієї статті дуже обмежує сферу використання мов національних меншин, оскільки в багатьох випадках вираз “обов’язковий засіб спілкування” в резолютивній частині рішення посадові та службові особи розуміють як “виключний засіб спілкування”, що призводить до обмеження та порушення прав громадян на застосування рідної мови, яка відрізняється від української.
Стаття 8. Освіта.
Основним спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини в сфері освіти, є Закон України “Про освіту”, стаття 7 якого передбачає, що мова освіти визначається Конституцією України та Законом Української РСР “Про мови в Українській РСР”.
У свою чергу, стаття 53 Конституції України передбачає, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
А згідно зі статтею 25 Закону “Про мови в Українській РСР” вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян. Україна гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами.
В резолютивній частині Рішення Конституційного Суду №10-рп/99, яке згадувалося вище, зазначається, що виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд із державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
Отже, нормативно-правові акти загального характеру передбачають, що лише громадяни, які належать до національних меншин, мають право на вибір мови навчання. Але положення Хартії спрямовані на захист мовних, а не національних меншин, що є більш широким поняттям. Отже, загальне законодавство в сфері освіти не надає передбаченого Хартією рівня захисту регіональним мовам в сфері освіти.
Правовідносини в сфері дошкільної освіти регулюються спеціальним нормативно-правовим актом, а саме Законом України “Про дошкільну освіту”. Стаття 10 цього закону також передбачає, що мова (мови) у дошкільній освіті визначаються відповідно до Конституції України та законів про мови.
Стаття 26 Закону “Про мови в Українській РСР” визначає:
В Україні виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі в дитячих будинках, ведеться українською мовою.
У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись дитячі дошкільні установи, де виховання дітей ведеться їхньою національною або іншою мовою.
В дитячих дошкільних установах в разі необхідності можуть створюватись окремі групи, в яких виховання ведеться іншою мовою, ніж в установах в цілому.
Зазначені положення закону відповідають вимогам підпункту а (ііі) Хартії, незважаючи на те, що вони були ухвалені задовго до ратифікації останньої. Але проблема полягає в тому, що законодавство України не відповідає на питання, що можна вважати “місцями компактного проживання громадян інших національностей” та не визначає умов та порядку створення окремих груп з вихованням іншими мовами.
Ці обставини є причиною того, що рішення про створення та порядок функціонування таких груп приймається виключно на власний розсуд посадовими особами, у повноваження яких входить управління в сфері дошкільної освіти. А враховуючи те, що останні п’ятнадцять років уся мовна політика в Україні спрямована на збільшення відсоткової присутності української мови в усіх сферах суспільного життя, то розраховувати на позитивне рішення можна лише в невеликій кількості випадків.
Отримання початкової та середньої освіти регулюється Законом України “Про загальну середню освіту”. Стаття 7 цього закону передбачає, що мова (мови) навчання і виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України і закону України про мови.
Стаття 27 Закону “Про мови в Українській РСР” закріплює таке положення:
В Україні навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою.
У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись загальноосвітні школи, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою.
У випадках, передбачених у частині третій статті 3 цього Закону, можуть створюватись загальноосвітні школи, в яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів.
У загальноосвітніх школах можуть створюватись окремі класи, в яких навчальна і виховна робота ведеться відповідно українською мовою або мовою населення іншої національності.
Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов’язковим.
Порядок вивчення української мови особами, які прибули з інших союзних республік, або їх звільнення від її вивчення визначається Міністерством народної освіти Української РСР.
Згідно зі статистичними відомостями, розподіл учнів денних загальноосвітніх навчальних закладів за мовами навчання за регіонами є таким:
|
Розподіл учнів денних загальноосвітніх навчальних закладів за мовами навчання за регіонами |
||||||
|
(на початок навчального року; відсотків) |
||||||
|
|
Навчалися мовою |
|||||
|
українською
|
російською
|
|||||
|
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
|
| Україна |
77 |
78 |
79 |
22 |
21 |
20 |
| АвтономнаРеспубліка Крим |
3.5 |
5 |
5 |
93.9 |
93 |
92 |
| Вінницька |
99 |
99 |
99 |
1 |
1 |
1 |
| Волинська |
99.6 |
99.7 |
99.7 |
0.4 |
0.3 |
0.3 |
| Дніпропетровська |
76.5 |
78 |
79 |
23.5 |
22 |
21 |
| Донецька |
25.5 |
29.5 |
33 |
74.5 |
70.5 |
67 |
| Житомирська |
98.5 |
99 |
99 |
1.5 |
1 |
1 |
| Закарпатська |
86 |
86 |
86 |
1 |
1 |
1 |
| Запорізька |
57 |
60 |
63 |
43 |
40 |
37 |
| Івано-Франківська |
99.6 |
99.7 |
99.7 |
0.3 |
0.2 |
0.2 |
| Київська |
98 |
99 |
99 |
2 |
1 |
1 |
| Кіровоградська |
95 |
96 |
96.5 |
5 |
4 |
3.5 |
| Луганська |
30 |
34 |
37 |
70 |
66 |
63 |
| Львівська |
98.5 |
99 |
99 |
1.2 |
1 |
1 |
| Миколаївська |
85 |
87 |
89 |
15 |
13 |
11 |
| Одеська |
62 |
65 |
68 |
36 |
33 |
30 |
| Полтавська |
96 |
97 |
97 |
4 |
3 |
3 |
| Рівненська |
99.9 |
99.9 |
100 |
0.1 |
0.1 |
|
| Сумська |
92 |
93 |
94 |
8 |
7 |
6 |
| Тернопільська |
99.8 |
99.8 |
99.9 |
0.2 |
0.2 |
0.1 |
| Харківська |
68 |
71 |
73 |
32 |
29 |
27 |
| Херсонська |
82 |
83 |
83.5 |
18 |
17 |
16.5 |
| Хмельницька |
99.3 |
99.3 |
99 |
0.6 |
0.4 |
0.4 |
| Черкаська |
98 |
98 |
99 |
2 |
2 |
1 |
| Чернівецька |
81 |
81 |
81 |
1 |
1 |
1 |
| Чернігівська |
98 |
99 |
99 |
2 |
1 |
1 |
| м. Київ |
96 |
96 |
96.5 |
4 |
4 |
3 |
| м. Севастополь |
2 |
2 |
2 |
98 |
98 |
98 |
Згідно зі статистичними відомостями, розподіл денних загальноосвітніх навчальних закладів за мовами навчання учнів на початок 2006/07 навчального року за мовами навчання за регіонами є таким:
|
Кількість навчальних закладів |
відсоток |
|||||
|
Усього закладів |
україн- ською |
росій- ською |
кіль- кома |
україн- ською |
росій- ською |
|
| Україна |
20736 |
17119 |
1430 |
1993 |
82,6 |
6,9 |
| Автономна Республіка Крим |
591 |
7 |
365 |
204 |
1 |
62 |
| Вінницька |
1010 |
1001 |
– |
9 |
99 |
– |
| Волинська |
789 |
787 |
– |
2 |
100 |
– |
| Дніпропетровська |
1030 |
839 |
124 |
67 |
81 |
12 |
| Донецька |
1158 |
287 |
243 |
628 |
25 |
21 |
| Житомирська |
874 |
862 |
2 |
10 |
99 |
– |
| Закарпатська |
699 |
573 |
2 |
36 |
82 |
– |
| Запорізька |
648 |
390 |
108 |
150 |
60 |
17 |
| Івано-Франківська |
748 |
746 |
– |
2 |
100 |
– |
| Київська |
784 |
766 |
– |
18 |
98 |
– |
| Кіровоградська |
589 |
562 |
4 |
23 |
95 |
1 |
| Луганська |
755 |
253 |
175 |
327 |
34 |
23 |
| Львівська |
1449 |
1434 |
5 |
6 |
99 |
– |
| Миколаївська |
618 |
564 |
20 |
34 |
91 |
3 |
| Одеська |
933 |
598 |
111 |
217 |
64 |
12 |
| Полтавська |
824 |
803 |
3 |
18 |
97 |
– |
| Рівненська |
734 |
733 |
– |
1 |
100 |
– |
| Сумська |
630 |
568 |
21 |
41 |
90 |
3 |
| Тернопільська |
896 |
895 |
– |
1 |
100 |
– |
| Харківська |
942 |
700 |
130 |
112 |
74 |
14 |
| Херсонська |
551 |
491 |
41 |
19 |
89 |
7 |
| Хмельницька |
1041 |
1030 |
1 |
9 |
99 |
– |
| Черкаська |
684 |
671 |
1 |
12 |
98 |
– |
| Чернівецька |
442 |
347 |
1 |
15 |
79 |
– |
| Чернігівська |
742 |
733 |
1 |
8 |
99 |
– |
| м. Київ |
504 |
478 |
7 |
19 |
95 |
1 |
| м. Севастополь |
71 |
1 |
65 |
5 |
1 |
92 |
У 1989–1990 навчальному році в УССР нараховувалося 4633 шкіл, де російська мова була єдиною мовою навчання. З 1990 року число шкіл з російською мовою зменшилося на 3 тисячі на користь україномовних і змішаних шкіл, тобто скорочення склало близько 65%.
Щорічно свій статус шкіл із російською мовою викладання втрачають близько 130 шкіл. При цьому побажання батьків найчастіше ігноруються, що суперечить статтям 25 і 27 Закону України “Про мови в Українській РСР”. Міністерство освіти вважає скорочення числа російських шкіл, що відбувається з моменту отримання Україною незалежності, природним процесом, викликаним необхідністю ліквідувати “перекіс” на користь російськомовної освіти, що існував за часів радянської влади.
Для прикладу можна навести ситуацію в місті Києві. Згідно з результатами перепису населення 2001 року в місті Києві мешкають 2,5 мільйони осіб, із яких 600 тисяч, тобто 24%, визнали рідною мовою російську. Але в Києві станом на 2007 рік залишилося лише 7 загальноосвітніх навчальних закладів із російською мовою навчання з 504. Таким чином, лише 1,5% мешканців столиці України в повному обсязі можуть задовольнити свої потреби в отриманні освіти рідною мовою. Права та інтереси інших киян брутально порушуються посадовими особами, які в адміністративному порядку приймають рішення про скорочення кількості шкіл із російською мовою навчання.
У 16 західних і центральних областях України працює всього лише 26 російських шкіл, що складає лише 0,2 % від їхньої загальної кількості в регіоні.
У Вінницькій, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Рівненській та Київській областях, у яких мешкає понад 170 тисяч російськомовних громадян (за даними перепису 2001 року), немає жодної школи з російською мовою навчання. В Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській та Чернівецькій областях – здійснюють навчальний процес російською мовою лише по одній школі.
У 1996 році в м. Рівне були закриті всі російські школи, замість яких було створено кілька класів із російською мовою навчання. На звернення громадян з вимогою відкрити школу з російською мовою навчання міське управління освіти відповіло відмовою, мотивуючи це незначною кількістю учнів і нестачею коштів для утримання школи з малою кількістю класів.
У Львові, станом на кінець 2002 року, в російськомовних школах і класах навчалися 7 тисяч школярів. Але загальна кількість лише етнічних росіян (без урахування всіх російськомовних дітей іншого походження) шкільного віку складала 16 тисяч, тобто 56% школярів російського походження не мали можливості навчатися рідною мовою.
Кількість шкіл із російською мовою навчання скорочується також у східних і південних регіонах України.
Уже в 2000/2001 навчальному році питома вага російськомовних середніх навчальних закладів була нижчою від частки російськомовного населення: у Донецькій області нараховувалося 518 російських шкіл (41,6% від загальної кількості); у Запорізькій області – 180 (26,9%); у Луганській області – 451 (55,1%); в Одеській області – 184 (19,7%); у Харківській області – 157 (16,1%).
В Одесі вже в 1998 році було лише 46 шкіл (32%) з російською мовою навчання – притому, що російськомовні мешканці міста складають 73%. У 2003 році вже в 58-и одеських школах був припинений набір учнів у російські класи, не враховуючи думки батьків.
У Харкові відповідно до перепису 1989 р. понад 72% населення визнали російську рідною мовою. Однак уже в 1997/1998 навчальному році російських шкіл у місті залишилося 60, двомовних 33 (а це менше половини загального числа шкіл), а за їх рахунок кількість українських шкіл склала 97.
У Горловці (Донецька область, у якій за опитуванням 2006 року 82% респондентів назвали російську рідною мовою) на початку 2006 року було ухвалено план переходу 73% шкіл на українську мову навчання протягом п’яти років.
Факти конфліктів між місцевою владою, з одного боку, і батьками учнів тих російських шкіл, що в наказовому порядку намагаються зробити українськими, з іншого боку, були зафіксовані в Торезі (Донецька область), Боково-Платово (Луганська область), у Чернігові та селищі Радуль (Чернігівська область), Миколаєві, Ізмаїлі та Болграді (Одеська область), Ялті (Крим), Харкові та Чугуєві (Харківська область).
Крім того, в адміністративному порядку було значно скорочено кількість навчальних годин, присвячених вивченню російської літератури в російських школах, а в більшості українських шкіл російська література викладається також у скороченому вигляді, в рамках курсу зарубіжної літератури та в перекладі українською мовою.
Стаття 5 Закону України “Про вищу освіту” також зазначає, що мова навчання у вищих навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України та закону України про мови.
Стаття 28 Закону “Про мови в Українській РСР” передбачає, що:
В Україні навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою, а у випадках, передбачених частинами другою і третьою статті 3 цього Закону, поряд з українською – і національною мовою більшості населення.
Для підготовки національних кадрів в цих закладах можуть створюватись групи з навчанням в них відповідною національною мовою.
В цих навчальних закладах можуть створюватись групи і з російською мовою навчання для громадян Української РСР, які поряд з українською і російською мовами вивчали в загальноосвітніх школах і національну мову, для громадян з інших союзних республік та іноземних громадян, а також у випадках, визначених відповідними органами державного управління. Цими ж органами визначаються й навчальні заклади з російською мовою навчання.
В усіх групах з російською мовою навчання та неукраїномовних навчальних закладах, незалежно від їхнього відомчого підпорядкування, забезпечується вивчення української мови.
Згідно зі статистичними відомостями, розподіл студентів вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації за мовами навчання за регіонами є таким:
|
Розподіл студентів вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації за мовами навчання за регіонами |
||||||
|
(на початок навчального року; відсотків) |
||||||
|
|
Навчалися мовою
|
|||||
|
українською
|
російською
|
|||||
|
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
|
| Україна |
84 |
85 |
85 |
16 |
14 |
15 |
| АвтономнаРеспубліка Крим |
3 |
3 |
3 |
97 |
97 |
97 |
| Вінницька |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Волинська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Дніпропетровська |
93 |
93 |
94 |
7 |
7 |
6 |
| Донецька |
21 |
35 |
38 |
79 |
65 |
63 |
| Житомирська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Закарпатська |
98 |
99 |
92 |
– |
– |
6 |
| Запорізька |
82 |
80 |
90 |
18 |
20 |
10 |
| Івано-Франківська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Київська |
98 |
100 |
100 |
2 |
– |
– |
| Кіровоградська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Луганська |
68 |
68 |
63 |
32 |
32 |
37 |
| Львівська |
100 |
100 |
96 |
– |
– |
4 |
| Миколаївська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Одеська |
73 |
87 |
87 |
27 |
13 |
16 |
| Полтавська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Рівненська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Сумська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Тернопільська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Харківська |
88 |
89 |
92 |
12 |
11 |
8 |
| Херсонська |
88 |
89 |
88 |
12 |
11 |
12 |
| Хмельницька |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Черкаська |
97 |
100 |
100 |
3 |
– |
– |
| Чернівецька |
99 |
99 |
99 |
– |
– |
– |
| Чернігівська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| м. Київ |
99 |
99 |
95 |
1 |
1 |
5 |
| м. Севастополь |
– |
– |
– |
100 |
100 |
100 |
У свою чергу, згідно зі статистичними відомостями, розподіл студентів вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації за мовами навчання за регіонами є таким:
|
Розподіл студентів вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації за мовами навчання за регіонами |
||||||
|
(на початок навчального року; відсотків) |
||||||
|
|
Навчалися мовою
|
|||||
|
українською
|
російською
|
|||||
|
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
2004/05 |
2005/06 |
2006/07 |
|
| Україна |
80 |
82 |
83 |
20 |
18 |
17 |
| АвтономнаРеспубліка Крим |
6 |
7 |
13.5 |
94 |
93 |
86.5 |
| Вінницька |
99 |
99 |
99 |
1 |
1 |
1 |
| Волинська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Дніпропетровська |
76 |
79 |
80 |
24 |
21 |
20 |
| Донецька |
29 |
34 |
37 |
71 |
66 |
63 |
| Житомирська |
98 |
97 |
97 |
2 |
3 |
3 |
| Закарпатська |
97 |
97 |
96 |
– |
– |
– |
| Запорізька |
83 |
84 |
85 |
17 |
15 |
15 |
| Івано-Франківська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Київська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Кіровоградська |
92 |
91 |
90 |
8 |
9 |
10 |
| Луганська |
40 |
43 |
47.5 |
60 |
57 |
52.5 |
| Львівська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Миколаївська |
99.7 |
99.8 |
99.8 |
0.3 |
0.2 |
0.2 |
| Одеська |
75 |
76 |
76.5 |
25 |
24 |
23.5 |
| Полтавська |
97 |
99.1 |
99.6 |
11 |
3 |
0.4 |
| Рівненська |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Сумська |
100 |
99.8 |
99.8 |
– |
0.2 |
0.2 |
| Тернопільська |
100 |
100 |
99.9 |
– |
– |
– |
| Харківська |
75 |
76 |
75 |
25 |
23 |
25 |
| Херсонська |
64 |
65 |
71 |
36 |
35 |
29 |
| Хмельницька |
99.6 |
99.8 |
99.8 |
0.4 |
0.2 |
0.2 |
| Черкаська |
99.7 |
99.8 |
99.9 |
0.3 |
0.2 |
0.1 |
| Чернівецька |
100 |
100 |
100 |
– |
– |
– |
| Чернігівська |
96 |
96 |
96 |
4 |
4 |
4 |
| м. Київ |
95 |
96 |
96 |
5 |
3 |
3 |
| м. Севастополь |
4 |
4 |
4 |
96 |
96 |
96 |
Уже станом на 2000 рік частка студентів, що навчалися російською мовою, виявилася нижчою від частки громадян, що вважають рідною російську мову.
Всього у вищих навчальних закладах України, що мають I–II рівні акредитації, на початок 2000/2001 навчального року студентів, що навчалися російською мовою, нараховувалося 116196 (або 22%). У Дніпропетровській області було 9771 студентів, що навчаються російською (26,4%); у Донецькій області – 38712 (75,7%); у Луганській – 14155 (56,6%); в Одеській області – 11530 (41,8%); у Харківській – 9727 (31,2%). Лише в Криму та Севастополі навчання у вузах I–II рівнів акредитації здійснювалося лише російською мовою.
У вищих навчальних закладах III–IV рівнів акредитації в 2000/2001 навчальному році освіту російською мовою отримували 371873 студенти (26,5%). У Дніпропетровській області – 40594 (37,9%); у Донецькій – 92970 (77,2%); Запорізькій – 15280 (29,7%); Луганській – 38972 (74,5%); Харківській – 60208 (34,1%); Херсонській – 9995 (39,6%).
Наприкінці 2004 року ректорам російськомовних вузів було запропоновано припинити навчання російською мовою на перших курсах.
У 2005 році Комітет з питань науки та освіти Верховної Ради України рекомендував заборонити випускникам російськомовних шкіл складати вступні іспити до вузів російською мовою.
Із 2002/2003 навчального року в Луганській області (де російськомовне населення складає абсолютну більшість) в обласному Луганському педагогічному інституті викладання здійснюється українською мовою, а російська мова почала викладатися як іноземна. Чиниться тиск на інший луганський вуз – Східноукраїнський Національний університет імені Володимира Даля, в якому викладання здійснюється в основному російською мовою.
Згідно зі статтею 15 затвердженого постановою Кабінету міністрів України Порядку присудження вчених ступенів і присвоєння вчених звань, автореферати дисертацій повинні бути написані лише державною (тобто українською) мовою, що суперечить ст. 30 Закону України “Про мови в Українській РСР”, яка декларує, що “в Україні результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовами”; засідання спеціальної ради, на якому відбувається захист дисертації, “проводиться державною мовою”, хоча “мова захисту дисертації” може бути іншою за погодженням з особою, що захищається.
Жодних юридичних чи фінансових заходів щодо створення наглядового органу з розвитку викладання регіональних мов Україною не було здійснено. А відповідно, не було розроблено та опубліковано жодної доповіді про стан регіональних мов в галузі освіти.
Повноважними органами влади не було розроблено механізму створення та сприяння діяльності окремих груп із викладанням регіональними мовами. Не було також визначено терміну “достатня кількість осіб, які виявили бажання навчатися недержавною мовою”, результатом чого є адміністративний та неаргументований порядок прийняття рішень щодо створення таких окремих груп.
Практика показує, що в більшості випадків приймається рішення про відмову в створенні окремих груп із недержавною мовою навчання.
Так, у місті Старокостянтинів (Хмельницька обл.) у 2006 році батьки 14 школярів подали заяву про зарахування їх дітей до 10-го класу з російською мовою навчання. Але, незважаючи на це, було прийнято рішення про відмову у створенні такого класу в зв’язку з відсутністю достатньої кількості заяв. Крім того, деякі з учнів, батьки яких подали такі заяви, взагалі не змогли продовжувати навчання в цій школі, навіть українською мовою.
У вересні 2006 року Чабакова Ольга Федорівна та Карпусь Наталія Львівна, дітей яких взагалі було виключено зі списків учнів 10-го класу цієї школи, направили звернення до Старокостянтинівської міжрайонної прокуратури щодо порушення права на освіту. Але прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи. Наступним етапом боротьби батьків було звернення до Хмельницької обласної прокуратури, яка в листопаді цього ж року також відмовила в задоволенні скарги.
Пані Чабакова та Карпусь звернулися до суду щодо захисту прав своїх дітей на освіту та просили суд прийняти рішення про зарахування їх до числа учнів. Перша інстанція задовольнила їх позов, але посадові особи, які мали його виконувати, відмовилися це зробити і почали оскаржувати його в апеляційному та касаційному порядку.
Ця ситуація призвела до того, що учнями було пропущено весь навчальний рік. Це змусило батьків знову звернутися до органів прокуратури з вимогою припинити протиправні дії адміністрації навчального закладу та виконкому місцевої ради. Але працівниками прокуратури не було знайдено складу злочину у діях директора школи та посадових осіб місцевих органів влади, які приймали вищевказані рішення.
Зазначені події широко висвітлювалися засобами масової інформації та збурили громадськість. Проте навіть такі обставини не вплинули на осіб, відповідальних за незаконні дії, що порушують права та інтереси дітей. Пані Чабакова та Карпусь використали всі національні засоби захисту мовних прав своїх дітей, але бажаного результату їхні дії не дали. Тому існує велика ймовірність, що ними буде прийнято рішення про звернення за захистом своїх прав до міжнародних судових інституцій.
Таким чином, порядок використання мов у сфері освіти визначають виключно на власний розсуд чиновники, дії яких фактично неможливо оскаржити в судовому або іншому, передбаченому законодавством України, порядку.
Стаття 9. Судова влада.
Як вже зазначалося, стаття 10 Конституції України передбачає, що державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Основним нормативно-правовим актом у сфері використання мов у судах є Закон України “Про судоустрій”
Стаття 10. Мова судочинства.
1. Судочинство в Україні провадиться державною мовою.
2. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.
3. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.
Використання мов у кримінальному процесі регулюється положеннями статті 19 Кримінально-процесуального кодексу України.
Стаття 19. Мова, якою провадиться судочинство .
Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості.
Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.
Слідчі і судові документи, відповідно до встановленого цим Кодексом порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.
Порядок використання мов у цивільному процесі визначено статтею 7 Цивільно-процесуального кодексу України
Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство.
1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.
2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом.
3. Судові документи складаються державною мовою.
Необхідно відзначити, що в судах нашої країни поширеною є ситуація, коли обидві сторони не володіють достатньою мірою українською мовою, що впливає на якість захисту їх прав.
Використання мов у адміністративних справах регулюється статтею 15 Кодексу адміністративного судочинства України
Стаття 15. Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство.
1. Адміністративне судочинство здійснюється державною мовою.
2.Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.
3. Судові документи складаються державною мовою.
Отже, загалом положення законів України та процесуальних кодексів відповідають вимогам Хартії щодо порядку використання регіональних мов. Але, згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі №1-6/99 від 14 грудня 1999 року, положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.
Враховуючи те, що суди є державними органами, а Рішення КСУ є обов’язковим на всій території України, є остаточним та не підлягає оскарженню, то використання в судах інших мов, крім державної, фактично виключається.
З 1 вересня 2005 року українське судочинство здійснюється винятково державною мовою. Це вимога нового Цивільно-процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства.
Російськомовні громадяни від цього часу можуть надавати пояснення суддям виключно через перекладачів. Але постає питання про оплату їх послуг, яке до цього часу не вирішене. Аналогічними можливостями можуть користуватися також представники інших національностей, що мешкають в Україні.
У цій ситуації виникатимуть проблеми з перекладачами, яких планується залучати до судових розглядів. Усі вони повинні мати відповідні ліцензії, які підтверджують їх компетентність саме у цій сфері. Як засвідчує практика, є невелика кількість фахових перекладачів, які мають ґрунтовні знання саме з перекладу правових термінів. Це може призвести до спотворення доказів, показань та свідчень сторін процесу, що матиме наслідком прийняття рішень, які не відповідають обставинам справи і не захищають права та інтереси громадян України.
Отже, вважаємо, що нові судові правила є обмеженням прав людини. Знову ж таки, як свідчить практика, позивачі та відповідачі від самого початку судових засідань заявляють клопотання про право говорити російською мовою, оскільки вживання спеціальних термінів і надання свідчень неможливе мовою, яку ти не розумієш у повному обсязі. Прийняття рішення про задоволення таких клопотань залежить виключно від доброї волі судді, який розглядає справу. Як приклад можна навести суди Чернігівської області, в яких з 1 вересня 2005 року подібні клопотання взагалі не задовольняються, що фактично є порушенням мовних прав громадян.
Крім того, вважаємо за необхідне зазначити, що 28 лютого 2007 року, на підтвердження раніше прийнятого рішення, Конституційний Суд України відмовився заслухати виступ депутата Верховної Ради, представника фракції Соцпартії Сергія Матвієнкова, російською мовою. Цього дня КСУ розглядав справу за конституційним поданням 47 депутатів Верховної Ради з приводу відповідності конституційності закону України “Про особливості приватизації пакету акцій, що належить державі, в статутному фонді відкритого акціонерного товариства “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча”. Парламентарій пояснив свій вибір мови тим, що в його промові багато технічних термінів, і для нього було би краще вживати їх російською мовою. Однак судді заявили, що судочинство, відповідно до законодавства, повинне вестися державною мовою або будь-якою іншою мовою через перекладача. Оскільки перекладач не був заявлений жодною зі сторін, Матвієнкова попросили підготувати його виступ українською мовою.
Стаття 10. Адміністративні органи та публічні послуги.
Статтею 6 Закону України “Про мови в Українській РСР” передбачено, що службові особи державних, партійних, громадських органів, установ та організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Також статтею 6 Закону України “Про звернення громадян” встановлено, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін.
Стаття 4 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” передбачає, що мова поширення інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається відповідно до Конституції України та закону України про мови.
Статтею 9 Закону України “Про інформацію” встановлено, що всі громадяни України мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Відповідно до положень статті 38 Закону України “Про мови в Українській РСР”:
В Україні топоніми (назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т. ін.) утворюються і подаються українською мовою. Топоніми можуть передаватись також національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості.
Відтворення українських топонімів іншими мовами здійснюється у транскрипції.
Топоніми з-поза меж Української РСР подаються українською мовою у транскрипції з мови оригіналу.
Картографічні видання, призначені для використання в Українській РСР, готуються і публікуються українською мовою.
Отже, назви населених пунктів можуть бути подані не українською мовою виключно на території, на якій більшість населення є представниками національних меншин, що значно звужує обсяг прав, які надаються Хартією.
Порядок призначення державних службовців не враховує на законодавчому рівні принципу, зазначеного в даному підпункті, який передбачає врахування побажань державних службовців про призначення на службу в тих місцевостях, де використовується регіональна мова, якою вони володіють.
Стаття 11. Засоби масової інформації.
Відповідно до статті 9 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” телерадіомовлення в Україні ведеться державною мовою. Телерадіокомпанії здійснюють свою діяльність на підставі ліцензій на мовлення, які видаються Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.
Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території, відповідно з квотою кожної мови, яка визначається в ліцензії на право мовлення.
Проте критерії визначення таких регіонів не закріплені законодавчо, що призводить до того, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення на власний розсуд визначає мовні потреби кожного регіону та закладає їх до конкурсних умов на отримання ліцензії.
Телерадіоорганізації є юридичними особами, які відповідно до законодавства України мають право самостійно визначати засади власної діяльності. Стаття 6 Господарського кодексу України встановлює загальні принципи господарювання, серед яких зазначені принцип свободи підприємницької діяльності та принцип обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення добросовісної конкуренції у підприємництві. Але, незважаючи на зазначене вище, правове регулювання відносин у сфері телерадіомовлення у невиправдано великому обсязі надає державі важелі впливу на господарську діяльність українських телерадіоорганізацій.
Базовим нормативно-правовим актом, який здійснює регулювання правовідносин у сфері телебачення та радіомовлення, є Закон України “Про телебачення та радіомовлення”.
Стаття 10. Вживання мов в інформаційній діяльності телерадіоорганізацій.
1. Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.
2. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.
3. Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою.
4. Для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення.
5. Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською і відповідною іноземною мовами.
6. Мова (мови) програм та передач телерадіоорганізації визначається (визначаються) умовами ліцензії на мовлення.
7. Для забезпечення діяльності багатоканальних телемереж ці норми застосовуються в частині ретрансляції програм і передач суб’єктів господарювання, які отримали ліцензію Національної ради.
За інформацією Державного комітету телебачення і радіомовлення України, станом на 01.07.2005 р. було зареєстровано (у т. ч. перереєстровано) 22794 друковані засоби масової інформації, з них із використанням російської мови – 9775 видань, угорської – 21, болгарської – 9, польської – 46, румунської – 14, кримськотатарської – 19, німецької – 125, ідиш – 3, іврит – 5, білоруської – 7, узбецької – 2, сербської – 1, ромської – 2, караїмської – 1, грецької – 3, словацької – 2, грузинської – 1, латиської – 1, естонської – 1, литовської – 1, азербайджанської – 1, албанської – 1, вірменської – 4, молдавської – 2 видання.
За період із 1 березня 2006 р. по 1 січня 2007 р. органами юстиції зареєстровано (в т. ч. перереєстровано) 1924 друковані засоби масової інформації.
Із загальнодержавною сферою розповсюдження зареєстровано 1042 періодичні видання. З них видань, що використовують російську мову – 869, німецьку – 16, болгарську – 3, грецьку – 3, білоруську – 2, чеську – 2, словацьку – 2, угорську – 2, сербську – 2, вірменську – 1, ідиш – 1, хорватську – 1, словенську – 1, македонську – 1, румунську – 1 видання.
З місцевою сферою розповсюдження зареєстровано 882 періодичні видання. З них видань, що використовують російську мову – 638, іврит – 2, ідиш – 2, кримськотатарську – 1, німецьку – 1, польську – 1, болгарську – 1, румунську – 1, гагаузьку – 1, вірменську – 1 видання.
Відповідно до статистичних відомостей, розподіл середньодобового телерадіомовлення за мовами в 2005 році був такий:
|
Мови, якими ведеться мовлення
|
Телемовлення |
Радіомовлення |
||
|
годин |
% |
годин |
% |
|
| Усього: |
313,86 |
100,0 |
364,89 |
100,0 |
| українською |
275,12 |
87,7 |
340,63 |
93,4 |
| російською |
36,30 |
11,6 |
12,96 |
3,5 |
| молдавською |
0,10 |
0,03 |
0,40 |
0,1 |
| угорською |
0,18 |
0,06 |
0,51 |
0,1 |
| болгарською |
0,15 |
0,05 |
0,41 |
0,1 |
| гагаузькою |
0,10 |
0,03 |
0,34 |
0,09 |
| татарською |
0,77 |
0,2 |
0,20 |
0,05 |
| румунською |
0,84 |
0,3 |
2,11 |
0,6 |
| німецькою |
0,08 |
0,03 |
3,07 |
0,9 |
| вірменською |
0,05 |
0,02 |
0,07 |
0,02 |
| грецькою |
0,07 |
0,02 |
0,04 |
0,01 |
| польською |
0,03 |
0,01 |
0,03 |
0,01 |
| словацькою |
0,07 |
0,02 |
0,09 |
0,02 |
| англійською |
– |
– |
4,00 |
1,1 |
| чеською |
– |
– |
0,03 |
0,01 |
Для того, щоб отримати право на мовлення на певних частотах, радіокомпанія повинна отримати ліцензію в спеціальному відомстві – Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. У заявці на ліцензію потрібно вказати відсоток мовлення тією чи іншою мовою.
Якщо це місце компактного проживання національних меншин, то логічніше було би припустити, що мовлення вестиметься мовою такої меншини. Телерадіокомпанії визначають ці відсотки в заявках на ліцензію добровільно, а потім самі ж несуть відповідальність за те, що підписали.
У випадку, якщо компанія зазначає відсоток української мови менший, ніж було їй рекомендовано Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, то ймовірність отримання ліцензії значно зменшується. Крім того, Національна рада постійно здійснює моніторинг дотримання умов ліцензій, що часто використовується як засіб тиску на телерадіокомпанію, яка відмовляється збільшувати обсяги мовлення українською мовою.
У жовтні 2006 року було проведено моніторинг телерадіокомпанії “Студія Артекс”, яка здійснює діяльність на території Криму. За результатами перевірки було ухвалено рішення Нацради №877, у якому зазначалося, що “студія порушила ст. 6 Закону України “Про рекламу” в частині мови реклами, ст. 9 Закону в частині розмежування реклами від іншої інформації, статтю 9 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” в частині обсягу національного аудіовізуального продукту, пункт 7 ст. 27 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” в частині програмної концепції”. Вирішено було “здійснювати тижневий моніторинг програмного наповнення”, а потім за його результатами – провести нову перевірку.
Було проведено другу перевірку, за результатами якої Нацрада ухвалила наступне рішення: “Зобов’язати “Студію Артекс” негайно припинити поширення в ефірі бездоказових тверджень про порушення мовно-етнічних прав російськомовних слухачів, що може призвести до міжнаціональної ворожнечі. Вказати студії на неприпустимість використання в особистих цілях цієї телерадіостанції, що виявляється в поширенні нею однобічної та тенденційної, штучно політизованої інформації про ситуацію в інформаційному просторі Криму та ненаданні різних точок зору жителів Криму з обговорюваного питання. В розпорядженні Нацради є матеріали та документи, в яких зафіксовані ознаки навмисних дій, спрямованих на розпалення національної ворожнечі й ненависті, приниження національної честі та гідності й перешкоджання в законній діяльності органу державної влади, що будуть направлені до Генеральної прокуратури України”.
Телерадіоорганізація звернулася з позовом до Господарського суду міста про визнання зазначених вище рішень незаконними. Рішенням, ухваленим 26 січня 2007 року, позов було задоволено. Але немає жодної гарантії того, що наступна перевірка “Студії Артекс” не матиме тих самих наслідків.
Ще одним яскравим прикладом діяльності Нацради є ситуація навколо Севастопольської РДТРК, абонентами якої є більше ніж 150 тисяч осіб (офіційні дані Укртелекома), які мешкають в місті Севастополь (загальна кількість мешканців за даними перепису населення 2001 року – 377 тисяч осіб, понад 91% з яких визнало російську мову рідною).
З 18-ти годин мовлення дротового радіо в цьому місті Севастопольська РДТРК отримала право на 2 години трансляції власних програм. Але, відповідно до умов ліцензії, які імперативно визначаються та нав’язуються Нацрадою, 50% мовлення має вестися українською мовою.
Таким чином, місцева телерадіокомпанія регіону України, в якому понад 91% мешканців спілкуються російською мовою, не може повною мірою задовольняти мовні потреби населення, оскільки лише 1 година мовлення ведеться російською мовою (5,5% від загальної кількості годин мовлення дротового радіо).
Понад те, Севастопольська РДТРК постійно перевіряється представниками Нацради щодо дотримання умов ліцензії. Результатом однієї з перевірок стало Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 669 від 19 липня 2006 року “Про результати планової перевірки Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії, АР Крим, ліцензія № 0229 від 24 квітня 2002 року”, яким Севастопольській РДТРК оголошувалося попередження, констатувалося завершення дії її ліцензії та оголошувалося про припинення надання послуг Севастопольській регіональній державній телерадіокомпанії. Останнім пунктом рішення Нацрада звернулася до НРКУ з проханням забезпечити тимчасову трансляцію програм у проміжки часу, в який здійснювала мовлення Севастопольська регіональна державна телерадіокомпанія.
Таким чином, зазначене рішення могло призвести до того, що в регіоні України, в якому понад 91% громадян спілкуються російською мовою, дротове радіо не вело б мовлення цією мовою жодної хвилини.
У ситуації навколо “Студії Артекс” та Севастопольської РДТРК найяскравіше відбилася ситуація, пов’язана з недотриманням державою її зобов’язань щодо підтримки та розвитку регіональних мов на території України, які вона взяла на себе під час ратифікації Хартії.
Стаття 12. Діяльність у сфері культури та засоби її здійснення.
Російським письменникам, на відміну від україномовних, не надається державна підтримка.
Більш ніж у три рази скоротилася в 1991–1997 роках кількість державних російських драматичних театрів: з 43 до 13.
Проти концертів російськомовних виконавців проводять акції протесту члени націоналістичних угруповань.
Після вступу в силу Закону України “Про рекламу” було заборонено рекламу в ЗМІ російською мовою. Забороняється заповнення бланків на банківські операції та укладання договорів банків і страхових компаній російською мовою. За розпорядженням міністра внутрішніх справ протоколи адміністративних правопорушень повинні заповнюватися виключно українською мовою.
У 2000 році Львівська міська рада впровадила заборону на трансляцію пісень російською мовою в громадських місцях міста.
У м. Рівне заборонено розміщувати російською мовою вивіски магазинів, фірм, підприємств.
Відповідно до розпорядження міської ради Івано-Франківська від 9 червня 2004 року, в усіх навчальних закладах міста дозволялося розмовляти лише українською мовою, проводити масові заходи та розміщувати в громадських місцях оголошення також дозволялося виключно українською мовою. Це розпорядження кілька разів розглядалося в суді. Проте місцева влада відмовилася виконувати судове рішення, продовжуючи наполягати на законності своїх дій.
Асоціація сприяння розвитку кінематографії України подала в 2006 році позов до Кабінету міністрів України. Причиною конфлікту стала постанова Кабміну, яким встановлювалася квота обов’язкового дублювання (озвучування та субтитрування) іноземних фільмів українською мовою. Асоціація вважає, що ця вимога порушує ст. 10 Конституції України та права представників національних меншин.
Постанова “Про деякі питання порядку поширення та демонстрації фільмів” набула чинності 20 січня 2006 року. Документом встановлюється квота обов’язкового дублювання українською мовою при озвучуванні або субтитруванні іноземних фільмів. Передбачається, що з 1 вересня 2006 року 20% копій усіх фільмів, призначених для прокату в кінотеатрах, публічного показу або продажу в роздрібній мережі, повинні бути україномовними. З 1 січня 2007 року квота повинна збільшиться до 50%, а з 1 липня 2007 року – до 70%.
Позов був поданий 24 квітня до Господарського суду міста Києва. Позивач вимагає визнати постанову Кабміну недійсною у зв’язку з тим, що її зміст порушує ст. 10 Конституції, що гарантує вільне використання російської мови та інших мов національних меншин в Україні.
Асоціація намагалася вирішити питання в досудовому порядку, але ці спроби успіху не мали. На думку членів Асоціації, у постанову необхідно внести зміни та забезпечити фінансування дубляжу з коштів державного бюджету. При цьому всі аргументи, наведені Асоціацією, державні органи вже неодноразово відхиляли.
Окрім державної мовної політики показовою є й діяльність української правоохоронної та судової системи щодо боротьби з проявами расизму та нетолерантності. Так, можна стверджувати, що правоохоронні органи України не володіють повною мірою навіть статистичною інформацією щодо такого виду злочинів. Цілеспрямованої діяльності в цій сфері не здійснюється. Про це свідчить той факт, що Міністерство внутрішніх справ України не надало належної статистики щодо правопорушень у цій сфері, зазначивши лише, що у 2006 році в місті Києві зареєстровані 3 злочини передбачені статтею 161 Кримінального кодексу України “Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової належності та ставлення до релігії”. А судова система за три роки (2003, 2004, 2006) розглянула 12 судових справ за цією статтею. При цьому засуджено було одну людину. І це незважаючи на майже щотижневі повідомлення в ЗМІ про злочини, вчинені на підставі расизму та нетерпимості.
Загалом, вітчизняне законодавство в цій галузі потребує значного вдосконалення. Адже максимальна санкція вже згадуваної статті 161 Кримінального кодексу України “Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової належності та ставлення до релігії” становить лише до 5 років позбавлення волі. І навіть на цьому тлі правоохоронні та судові органи прагнуть класифікувати злочини, підґрунтям чинення яких є нетерпимість та расизм, за іншими статтями, і таким чином приховати справжню причину злочину та існування цієї проблеми в Україні.
Для підготовки Звіту було проведено низку консультацій та отримано інформацію від народних депутатів України, Міністерства освіти України, Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства фінансів України, Верховного Суду України, Державної судової адміністрації, Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державного комітету статистики України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, обласних державних адміністрацій, політичних партій та громадських організацій.
Підсумовуючи наведене вище, можна відзначити, що найважливішими етапами виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є імплементація її положень у внутрішнє законодавство України та здійснення належного фінансування заходів, які реалізуються в її рамках, що в нашій країні абсолютно не здійснене.
Висновки.
Таким чином, можна зробити висновок, що Україна не виконує навіть вкрай обмежених положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у тому вигляді, в якому вони були ратифіковані нашою країною.
Вважаємо за необхідне ще раз звернути увагу на той факт, що закон України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” є декларативним і таким, що фактично не створює нових обов’язків для України, оскільки ратифіковані ним пункти Хартії надають менший обсяг захисту прав мовам, визначеним у статті 2 цього Закону, ніж чинне законодавство України. Отже, його прийняття було зумовлено виключно необхідністю виконати мінімальні вимоги Ради Європи, які взяла на себе наша держава під час вступу до цієї організації, незважаючи на те, що метою розробки та прийняття Хартії було створення належних умов для захисту регіональних мов та збереження мовної багатоманітності Європи.
Отже, ми вважаємо, що в даний закон мають бути внесені зміни, які приведуть його у відповідність із цілями та принципами Хартії, а саме: необхідно визначити різні рівні та обсяги захисту для мов, які значно відрізняються кількістю носіїв на території України; також необхідно законодавчо закріпити механізм визначення територій, на яких будуть застосуватися положення Хартії в тому чи іншому обсязі. Без внесення зазначених змін стає фактично неможливим досягнення цілей Хартії. Слід зазначити, що законопроекти, які закріплюють вищевказані зміни, вже зареєстровано в парламенті України, і вони значно відрізняються від законопроекту Міністерства юстиції та Секретаріату президента, який скоріше спрямований на створення додаткових перепон на шляху до реалізації положень Хартії в Україні.
Крім того, до цього часу не здійснено жодних значимих дій для реалізації положень Хартії, та фактично продовжено політику ігнорування проблеми регіональних мов та мов меншин, брутального нехтування правами і свободами людей – представників таких спільнот.
Під час ратифікації Хартії нашою країною було обрано однаковий – мінімальний – рівень захисту для всіх тринадцяти мов, які було визнано регіональними, без урахування кількості їх носіїв, що фактично призвело навіть до звуження прав російськомовних громадян. Адже особливий статус російської мови визначений ст. 10 Конституції України, і прирівняння її до інших мовних меншин грубо порушує вимоги ст. 22 Конституції України, яка не допускає звуження змісту й обсягу чинних прав і свобод. Хартія в ратифікованому Україною вигляді значно звужує правове поле функціонування російської мови, запроваджуючи їй підтримку на рівні інших національних мов, що суперечить цілям Хартії, відповідно до яких зобов’язання держави із захисту регіональних мов або мов меншин повинні бути тим більшими, чим більшою є чисельність представників тієї або іншої мовної групи.
Закон про ратифікацію Хартії не містить жодного механізму визначення території застосування положень Хартії щодо кожної мови та процедури надання таким мовам статусу “регіональної мови”, або “мови меншини”, що наперед перетворило положення цього документу на “мертві”.
До того ж, для ратифікації Україна обрала мінімально необхідну кількість пунктів – 35. При цьому майже всі вони декларативні – тобто такі, щодо яких не потрібно здійснювати заходів державної підтримки чи сприяння. Таким чином, хоча й ратифікувавши Хартію, держава не взяла на себе вагомих зобов’язань щодо покращення ситуації з регіональними мовами та мовами меншин.
Фінансування заходів, спрямованих на виконання Хартії, здійснюється на рівні 900 тисяч гривень на рік (близько 130 тис. євро). Розподіл коштів відбувається за непрозорою процедурою, без належного контролю та зі значною необґрунтованою диспропорцією витрат щодо кількості носіїв кожної з тринадцяти мов.
Законодавство України щодо порядку використання мов в Україні не змінювалося від моменту ратифікації Хартії, незважаючи на велику кількість ініціатив парламентарів. До цього часу не прийнято жодного закону, який імплементував би положення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
Конституція та закони України декларують мовні права виключно щодо громадян України, які є представниками національних меншин, хоча Хартія спрямована саме на захист регіональних мов, незалежно від національності їх носіїв.
Крім того, Рішенням Конституційного Суду України №10-рп від 14.12.1999 р., яке є остаточним і не може бути переглянуте, сфера використання мов національних меншин була безпідставно звужена лише до використання в місцевих органах влади.
У сфері науки та освіти політика України спрямована на поступове витіснення інших мов, особливо російської, з навчального та наукового процесу та заміщення їх виключно українською мовою. Така ж тенденція спостерігається в сфері телебачення, радіомовлення та кінопрокату.
З 1 вересня 2005 року українське судочинство здійснюється винятково державною мовою, чим руйнуються конституційні принципи рівності громадян перед законом, доступу до судочинства, принцип змагальності у суді.
Регіональні мови та мови меншин в Україні піддаються негласній дискримінації та гонінню з боку чиновників різного рівня аж до Президента України, навіть на публічному рівні. Показовою є ситуація з російською мовою. Так, у 1989–1990 навчальному році в УССР нараховувалося 4633 шкіл, де російська мова була єдиною мовою навчання. З 1990 року число шкіл з російською мовою зменшилося на 3 тисячі на користь україномовних і змішаних шкіл, тобто скорочення склало близько 65%. Щорічно свій статус шкіл із російською мовою викладання втрачають близько 130 шкіл. В багатьох регіонах країни мови меншин, чисельність представників яких сягає сотень тисяч осіб, не мають власних навчальних закладів, позбавлені основоположних мовних прав.
Ще однією загрозливою для регіональних мов або мов меншин тенденцією є спроба зробити новий “правильний” переклад Хартії з боку Міністерства юстиції України та Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Проект цього перекладу прямо порушує права людини і громадянина і є лише недолугою спробою заблокувати діяльність Хартії, яка набула чинності. Адже цей надзвичайно складний процес тривав в Україні понад 8 років у руслі жорсткого конфлікту як у парламенті, так і між парламентом і президентом – в результаті лише Конституційний Суд України зміг розв’язати ситуацію.
Вважаємо, що зазначені явища є прикладами мовного расизму та дискримінації на державному рівні. Протягом 16 років від часу отримання незалежності Україна не здійснила жодного вагомого кроку для вирішення питання щодо забезпечення прав національних та мовних меншин. Натомість політика держави має характер бездіяльності, замовчування проблеми та фактичної дискримінації таких меншин. Держава, дискримінуючи спільноти мовних меншин, дає суспільству негативний приклад і фактично провокує соціальні явища побутової нетерпимості та расизму щодо представників будь-яких меншин в Україні. А бездіяльність судової та правоохоронної систем робить неможливим захист та поновлення прав цих людей, що може мати значні негативні політичні та правові наслідки для суспільства, ускладнює інтеграцію України в європейську та світову спільноту.
Народний депутат України
В. В. Колесніченко
Президент громадської організації
“Правозахисна організація “Спільна Мета”
Р. О. Бортнік
[1] http://www.pravda.com.ua/news/2007/2/22/54848.htm
[2] У 2004–2006 рр. за інформацією Державного комітету України у справах національностей та релігій.
